«Ми бігли, потім із кулемета по нас стріляли». Репортаж зі звільнених сіл Херсонщини

Зруйнований унаслідок обстрілів будинок на Херсонщині, 10 травня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Зруйнований унаслідок обстрілів будинок на Херсонщині, 10 травня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Північ Херсонської області залишається під контролем України після того, як наприкінці березня українська армія звільнила понад десяток сіл.

«Ґрати» побували у прифронтовій зоні, де мешканці розповідають про мародерство і терор російських військових.

 

Села Кочубеївської громади на півночі Херсонщини із майже чотирма тисячами мешканців, на початку березня опинилися на шляху наступу російських військ на Кривий Ріг. Але вже 31 березня Збройні сили України відтіснили росіян углиб Херсонської області, звільнивши одинадцять сіл. Місцеві мешканці повертаються до них, попри близькість фронту. Під звуки артилерії, які тут часто лунають, вони відновлюють свої будинки та вже обробляють землю.

Згадок про російську окупацію вже не так багато. Подекуди розбиті дахи, кілька підбитих БТРів біля хат, розстріляний і обгорілий легковик. Старий будинок німецьких колоністів на околиці села Краснівка стоїть розгромлений і порожній відтоді, як у ньому розташувалися російські військові. У центральній кімнаті, вікна з якої виходять на сільську дорогу, вони вибили рами — мабуть, тут був пункт спостереження. В інших кімнатах вікна завісили ковдрами або заставили шафами, на одне з підвіконь нагромадили ламповий телевізор і радянський пилосос. Матраци скинули на підлогу і там спали. Всюди валяються бички і зелені коробки від сухпайків, старі журнали, здебільшого з фото жінок на обкладинках. У будинку — безлад та бруд. Зламали льох у дворі, щоб ховатися там від артобстрілів.

Вибита віконна рама в одному з будинків у Красновці, де мешкали російські військові, 10 травня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

«Ми, конєчно, пережили», — так починають розмову про окупацію у Свободному, маленькому, на сто пʼятьдесят людей, селі по сусідству. Та додають, що тут не була ані Буча, ані Харків. 

«В нас ще жодна хата не розбомблена: там побомбили, там побомбили, а ми якось цілі. Чи нас оті хрести спасли, чи Господь його знає, що воно нас спасло», — пояснює Катерина, літня жінка у хустці і чистенькому світлому фартуху поверх теплого одягу. Сусіди звуть її тітка Катя. 

«Оце пекло було! 12 днів ми ждали, коли хто прийде і що воно буде просить: чи грошей, чи їсти, чи табака…» — каже Лариса Онищенко, жвава жінка 62 років. 

На ній — халат на блискавці, а під ним — кофта та штани, бо ще холодно. На голові — тепла хустка, підв’язана ззаду. Тримає поряд велосипед — поширений засіб пересування селом.

— Як заїхало в село 15 «Камазів»! 12 БТРів з отими буквами Z ото розмальоване. Волос на голові диба стоїть. І чуть світ воно вже в ворота лупе. Ой, не дай Бог! — підтримує розмову тітка Катя. 

— Ми до Юрка вже були добралися. Ми не знали, що нам робить. Батьки скраю, вони заходять. Та! Це все розказать, ой. Це страхіття! — згадує Лариса про те, як все було. 

Вона — одна з небагатьох, хто залишався у селі весь час окупації. Лариса не могла виїхати, бо опікується старими батьками з інвалідністю: 88-річна мама і 95-річний тато.

Із нею залишався її чоловік Льонька — так ласкаво вона сама його називає. Отак разом і доглядали не лише своє господарство, а й сусідське. А це щодня погодувати собак, курей і худобу, подоїти корів.

— Дякуємо, будемо по всю жизнь дякувать, — запевняє тітка Катя. 

— На вісім дворів оставалася! Ноги так набирались водянками — ходила й городами, й селами. Оце нада довго розказувать, не буду нічого розказувать, — попереджає Лариса, але потім у подробицях розповідає про окупацію, історія за історією. 

Просити її не довелося. 

Жінка називає російських військових не інакше як «воно». 

— Ну, воно пʼяне прийшло чи накурене, я ж не знаю, що воно хотіло. Воно попросило табака. Чоловік дав баночку табака, я винесла йому газети домашні: на, кури! Сиділо, балаколо з чоловіком на скамєйкє, він пішов у конюшню, а я пішла в хату. Воно стреляло в воздух разів двадцять. А то чую — я спічку в плиту зкидаю, чую тіко «бах-бах» пʼять раз. Я думаю: «А куди він стрєльнув? Чи не Льоньку вбив?».

Катерина (у центрі), Лариса Онищенко (друга справа) та інші мешканці села Свободне на Херсонщині, 10 травня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Лариса розповідає насамперед про найстрашніший випадок, коли їх із чоловіком мало не застрелив російський військовий. Він приставляв їй до горла автомат — вона показує пальцями, куди саме.

— Виходю, опілками вся тераска встелена. Я кажу: «Що це ти зробив? Ми ж з тобою по-хорошему. Я ж тобі табак принесла, все». Він: «І я с вамі по-хорошему». Що він мене не вбив.

За її словами, кулі пробили замок, вікно і стіну будинку.

— Якби я оце не зайшла за двоє дверей, він би мене вбив! Це просто шо чудо! Я побачила, що він йде у дверь і стала за дверь, — каже Лариса.

Росіяни, коли зайшли у село, почали грабувати будинки, де не було господарів. Забирали машини, на яких потім «галясали» селом. Свою техніку залишали біля приватних будинків — для прикриття. У тих селян, хто залишився, вимагали їжу й алкоголь.

— Підʼїхав трактор — у Олі Бацюри трактора взяли, такой синенький. Підʼїхало троє… В одного значок: гвардєєц. Він, оказується, з-під Донецька, там він воював. Росгвардія. І каже іншому: «Ти провєріш докумєнти, а потом я зайду». Заходе та каже до мого чоловіка: «По пʼятдесят грам єсть?». Він каже: «По пʼятьдесят буде. Ти сину хату сьогодні бомбонув?»

Виявилося, що ці ж військові, залізли напередодні в будинок до сина Лариси і Льоньки. Побили техніку, морозилку, взяли сережки, вкрали дитячий спортивний велосипед й автомобіль обстріляли. Побачили вантажівку — хотіли забрати, але не встигли.

— Я підходю до нього та кажу: «Щас я винесу тобі по пʼятдесят грам». Пішла, вилила в бутилку водки і кажу: «На тобі водки? Тіки зроби так, щоб вже у той двір не заходив. Ти поняв мене? І всім отам перекажеш. 

Цей військовий тоді Ларисі представився: Толік, позивний «Старий». Сказав їй, щоб зверталася, якщо хтось ображатиме. Але одного разу сам прийшов до неї — домагатися.

«23 числа йому рождєніє. Заїжжає в двір і каже: «Знаєш, чого я приєхав?». Я кажу: «Чого?». «Я переспать з тобой хочу». Я кажу: «Так а Льоньку куди я діну? 44 годи пошти з Льонькою прожили. Ти шо!». Він: «Так ти ж незамужняя!». Кажу: «Так, а ти ж водку як брав, виносила, ти що не бачив, що в мене Льонька є? Давай я паспорта винесу». «Нєт, я тєбє верю». 

Після цього «Старий» пішов. Лариса вважає, що хтось у сусідній Краснівці «навів», що у Свободному є самотні жінки. Вона попередила свою сусідку Тетяну, і та встигла втекти.

«Оте падло, шо стреляло у двері мені, пішло до Тетяни… І воно два рази бахнуло їй по дверях», — каже Лариса.  

Військові зайняли будинок її стареньких батьків, що стоїть на околиці села. Прийшли, коли вже стемніло.

«Баба каже: «А я чую, зайшли у велику хату», — переказує слова матері Лариса. — А дід у мене заслужений работнік сєльського хозяйства України, уважаємий. Бригадиром всю жизнь робив… І там наші фотографії, діти, всі альбоми ці, все лежить. Вони, видно, зайшли, подивилися, взяли чотири бутилки мінералки — стояло під вішалкою, взяли бутилочку лимонаду, яблучко і три мандаринки. Хібанька хліба в прихожій лежала. Я прінесла свіженьку. І бабин маленький телефончик стояв — я карточку витягла… Телефончик забрали. Думають, баба щас набере». 

Вночі чоловік Льонька пішов подивитися, що відбувається біля будинку. Побачив, як військові ходять і оглядають усе, в ангар залізли до сусіда Борі. Повернувся і каже Ларисі: «Не знаю, чи доживуть до ранку». 

«Й ми сидимо: він собі у кріслі, а я собі. Ждемо утра, чи не повбивали стариків», — згадує вона.

Вранці ці військові прийшли до них додому просити їжу. Запитали, хто вночі ходив біля будинку. Льонька зізнався, що він. Сказав, щоб йому показали, що зі старими все гаразд, тільки після цього нагодує.

«Прийшов — дід і баба живі. Рама витянута, — розповідає Лариса. — Я приходю — закатка коло погрєба. Я кажу: «Хто виносив закатку?» А вони мовчать. «Хто виносив закатку?» Чоловік 30 там стоїть откако, шо я не злякалась: «Я тому бутилку дам! Покажіть того, хто виносив закатку!» Підходю до погрєба, там стоїть отака колодка, замок — я поняла, що там ховали плєнних. Бо каже: «В подвал нє заходітє». Я кажу: «Та він мені не нужен, ви вже, що надо, винесли».

Жінка згадала, що льох охороняло кілька людей. Коли вона пішла варити їжу, почула, як один сказав: «Ширє шаг». Вона зрозуміла, що підганяли полонених.

«Я ж так хотіла піддивиться з веранди, кому ж він сказав «шире шах», — розповідає. — А він отак за мною йде, щоб я не оберталася. А я ж хотіла так заглянуть, а там обоями так закрито в нас от сонця було. І він прослідив, ну, затулили корочє. А тоді, як вони вже поїхали, оті стяжкі валялися».

Весь період окупації Лариса з чоловіком пересувалися лише городами і дворами, боялися виходити на вулицю, щоб не розстріляли. Усіх селян росіяни змусили носити білі пов’язки.

«Якби не ті 50 грамів, не вижили б, — зізнається жінка. — Отак вечір підходе, з утра як пили чаю, обід приходе — ми не їмо нічого. Вечером: «Шо будем їсти? Та давай вжарим по крашанкі». Ту крашанку ти туди — а воно тобі не лізе. Бо твої діти не дома. І отам двоє інвалідів, три рази за ніч нада навідатися. Та всього прийшлося…»

Сусідка Лариси через кілька будинків —  Галина Мамедова — з чоловіком Адільханом втекли, та не одразу.

Галина Мамедова, мешканка села Свободне, Херсонщина, 10 травня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

«Сначала вони по-хорошому вродє би, нічого, — каже Галина. — «Ми вас визволяєм», хотя нє ізвесно, от чого вони визволяють нас. А потом же ж почали «бомбить» хати. Коли вже понапивалися, чи там обкурювалися. Не знаю. Ну, вже тоді страшне, що робили. Тоді ми з чоловіком взяли і втікли — побоялися». 

Ми розмовляємо з нею біля її будинку. Під’їжджає чоловік на інвалідному візку. Вони обоє — пенсіонери вже багато років, хоч їй лише 54, а Адільхану 55: працювали на комбінаті у Кривому Розі, «за першим списком», тобто особливо важка робота. Переїхали в село доглядати маму Галини, поховали її, так тут і залишилися. Донька працює в Інгульці на «Метінвесті». Галина вийшла у її робочому халаті.

«Вони заходили і сказали, що ми вас будем визволять. Я говорю: «От чого? В нас, кажу, все хорошо, нас не обязатєльно визволять», — розповідає Галина про російських військових. — Сказали по хатам посидіть і нікуди не виходіть. Ми сиділи, тільки через вікно дивилися, що і танки йдуть, якісь там машини їздять».

Чоловік виправляє її, що це були не танки, а БМП.

По околицях села росіяни поставили свої блокпости, а людям не давали виходити на вулицю. Як і Лариса, жінка розповідає, що військові просили у місцевих їжу: яйця, м’ясо. Якщо не було вдома господарів, самі заходили і брали, що хотіли.

— Хто вони були, як ти думаєш? — питає Галина в чоловіка, звідки були росіяни. 

— Кацапи. Та молоді пацани, хто там бил, — відповідає той. 

Галина розповідає про втечу:

«Вони сказали, що будуть забирать всіх і будуть запроваджувати «ДНР-ЛНР»… О четвертій ночі встала, бо не хотіла, щоб це вони запроваджували…  Оце ми собаку забрали і поїхали вмєстє з ним. Чоловік поїхав по селі через провулок, а я йшла з собакою через городи. Там зустрілися, і вже толкала його під гору. Якось виїхали».

«Та я казав, більше нікуди не буду тікать. Піду до хлопців, буду воювать», — хоробро розповідає Адільхан. 

У сусідньому селі Кам’янка була інша історія про втечу, яка могла закінчитися трагедією.

«Нам подзвонили та сказали, що вони вже в сусідньому селі знаходяться, — розповідає про те, що відбулося з нею та родиною, Альона, молода жінка. — В нас мотоблок є. Ми загрузили деякі речі. Пішли, думали пересидим там дальше, в посадкі. Думали, може, проїдуть та й всьо. Ми сиділи там — чоловік вернувся мопєда забрать. І їхали оттудова пʼять цих БМП російських. І там мотоблок стояв — ми ж з дітьми, двоє дітей і сусідські діти зі мною були. Один БМП по полю проїхав, почав по нам стрілять. Ми по посадкі начали бігти, там осколками мотоблок зачепило. Й собаку ще з собою тягли. Здорову. Ми бігли, потом з пулемьота по нам стріляли. Діти, одна на руках маленька, зараз їй 11 місяців. Вони ж бачили, ми стояли під посадкою — поле отак, вони їхали по полю. Повернулися — діти, коляска. По нам стріляли». 

Сім’я пересиділа окупацію у тітки у Лісовому. Там також проходила російська колона, але не затрималася. Їхній будинок у Кам’янці військові пограбували.

«Вони у нас жили, повитягували все, поразкидали, позабирали речі деякі, посуд позабирали, збоку трошки вікна повилітали», — описує шкоду Альона. 

Місцеві чоловіки, які ховалися по сусідніх селах, у тому числі Альонин чоловік, робили вилазки в Кам’янку.

«Тут коли стояла біля остановки російська БМПшка, її трошки в задок підстрелили, вона ціла стояла. Так в мене чоловік із сусідом сюди пішки приходили, всє оружиє повитягували оттудова, розібрали, так тоді нашім хлопцям поздавали», — каже вона з неприхованою гордістю.  

Повернулися, як тільки росіян вибили із села. Потім до них приїхала свекруха з онуком, коли тікали з села, що досі окуповане.

«Наче все життя так було, — знизує плечима Альона та додає, —  Старша боїться. Вона ще жахається, вночі не спить. Воно ж гепає, стіни дрібижжать. Ми то привикли: гепає та гепає, вже знаєм, де виліт та прильот. Куди прилетіло, откуда стрєльнули». 

Доньці — шість років. Альона каже, що ще місяць після того, як по них стріляли в посадці, дівчинка питала: «Мене не застрелять? По нас більше не стрілятимуть?». Виходити гуляти надвір їй досі страшно.

Російська військова техніка, що згоріла, у Пригір’ї, Херсонщина, 10 травня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Дорогою заїжджаємо до Пригір’я, невеликого села на 400 мешканців. Зупиняємось поговорити з чоловіком, який палить біля дороги.

— Як вас звати, — питаємо. 

— Ніколай, — відповідає та затягується папіросой, а потім виправляється. — Микола вже. Вже Микола. Я сказал нєє… За те, що тварі, що вони начудили тут… Все життя перепаскудили. Півтора года не курив.

Микола — місцевий, але народився у Краснівці, до Пригір’я переїхав після одруження. Жили спочатку у німецькій хаті «колоністів», а потім поряд збудували новий будинок. Все сам. Руки в нього великі, грубі — робочі.

— Ви тут були під час окупації? — стандартне вже питання. 

— Нє-нє, — відповідає, — Я дітей отсюда, внуків… Ми не виїхали — ми тікали! Пішки шли сім кілометрів.  Вони тут вечером. Мені невістка каже: «Па, машини їздять». Я виходю — та які машини, БТРи! Вони сразу окружили Пригірʼя. В мене за сєновалом став БТР, 14 раз стріляв. І тоді ми городами… Я як був, так й поїхав. Жінка документи взяла і все… В мене квартира в доці в місті, і в сина квартира в місті. Я вспів якраз воврємя».

Будинок не чіпали завдяки сусідці, яка його гляділа. А ось авто сина росіяни забрали, намалювали «Z» та їздили нею.

— Сильно мародерили у селі?

То там козу зʼїли, зарізали, то там кабана зарізали. Бара обікрали. Вони зразу через вікно, а тоді двері вирвали так через двері залізли. 

— Всі живі?

— Нє! Одного застрелили. Та машину розстріляли. Не знаю, не бачив, чому. Як ми вже з сином вийшли, бачимо, двєрка открита — розістріляли. Його зразу вбили, а чи вона вижила і дитина — не знаю. Молоді, з сусіднього села.  

— Страшно було?

— Та за себе ні! За внучку, що вона це чула та бачила, четвертий клас. Тут витримала все, не боялася, а в місто поїхали — сирена, всьо. «Дед, бомбить не будут?». 

— Зараз часто чути обстріли?

— Ну, да, і дньом і ноччю, і обідом, і вечером. Та це ще нічого. Воно не сприймається. Хто його знає, куди воно полетить. Понятно шо, дєржимся. Але ж воно отражається — вже сьомий десяток. 

Десяток звільнених сіл Херсонщини — це ще не мирне життя. Тут постійно чути звуки артилерійських боїв, над головами пролітають ракети, якими росіяни стріляють по Кривому Рогу. Через ці села проходить евакуаційний маршрут із Херсона та інших окупованих територій області. Регулярно надходять погані новини: 11 травня з артилерії росіяни обстріляли колону автомобілів переселенців, поранення отримала, зокрема, маленька дитина, а перед цим довго не випускали людей, щоб забезпечити прикриття власної військової техніки; 17 травня «накрили» колону цивільних авто з «Градів» — троє людей загинули і шестеро отримали поранень.

До Заградівки їдемо, щоб поговорити з місцевою старостою. Село знаходиться близько до лінії фронту, але, попри обстріли, вона не їде, не кидає своїх людей.

Школа у Заградівці, Херсонщина, зруйнована після влучення снарядів, 10 травня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

На в’їзді до Заградівки військові попереджають, щоб ми були обережні, бо сьогодні «по нас танчик працює».

Наразі у селі близько 180 людей, а до війни було півтисячі мешканців. Весна в самому розпалі, сонячно, кущі бузку пахнуть, іриси і тюльпани у дворах. А вулиці безлюдні. Тільки курей і худобу подекуди видно за парканом. Центр села побитий артилерією. У школу, де люди облаштували собі укриття, двічі було пряме влучення. Били по Будинку культури. Близько 30 будинків пошкоджені.

У центрі біля стовпа ліній електропередач возяться троє чоловіків, намагаються полагодити електропостачання після вчорашніх «Градів». Відновлюють уже вшосте.

«Як ви оце проїхали, так сьогодні небезпечно», — зустрічає нас біля свого дома староста.  Жінка просить не називати її імʼя та не робити фото — боїться росіян.  Через її слова ще сильніше відчувається напруга. І тиша, і звуки артилерії — все здається небезпечним.

«Вчора, наприклад, десять штук, якщо не більше, прилетіло зразу, — розповідає жінка. — І оце скільки вчора руйнацій по селу пішло, і коров попідбивало… Страшно. Они раз викинули його — і тікають, щоб їхні позиції не помітили».

Від початку вторгнення загинула місцева мешканка від осколочного. Шестеро поранених — їх відвезли в лікарню Кривого Рогу. Від обстрілів гине худоба. Ті, хто виїхав, просять старосту організувати скотовози, щоб урятувати своїх тварин.

Росіяни так і не змогли зайти в село, хоча вся Кочубеївська громада, до якої належить Заградівка, була окупована.

«Одного разу вони попали на крайню вулицю в селі, там майже людей немає, — розповідає староста, — Вони тільки в один дім зайшли, де людина жила. Вони там шкоди наробили, перевернули все. Що в жінки було, все позабирали там, що їм сподобалося. Постріляли собак, пообстрілювали будинок. Слава Богу, жінки тої дома не було. Вони тікали комишами через річку, якось так обійшлося».

«Ну, наші збройні сили добре дивилися за ними, спостерігали їх, помітили вчасно і трошки…» — додає вона. 

Староста —  єдина представниця місцевої влади. Усі депутати вже виїхали. Виїхала й фельдшер. Тепер нікому надавати термінову медичну допомогу.

Коммунальные работники чинят электричество в Заградовке, Херсонщина, 10 мая 2022 года. Фото: Татьяна Козак, Ґрати

Не їдуть переважно люди літнього віку. Є такі, що не встають із ліжок. Усім староста розвозить гуманітарку.

«​​Сама тягаю ті ящики. Везу сюда, добуваю той бензин, прошу хлопців, їдемо забираємо, згружаємо. Тоді тоже під обстрілами роздаю. Коли трошки бензину було більше, прямо селом кожну вулицю обʼїздили, під саму хату, щоб не наражать на небезпеку людей. А на сьогодні трошки скрутніше, то вже приходили до сільскої ради», — каже вона. 

«Дуже страшно, — додає. — Але не можу залишити. В кожного трошки тримають якесь господарство. Й люди все-таки садять городи. Ми ж хочемо на осінь, як сказать, ми так надіємося, що буде перемога до осені. Не хочемо, щоб за війною був голод». 

Розмову перериває раптовий гучний звук артилерії. Потім ще і ще. Староста прислухається.

«Ось так постійно», — каже. 

За цей час вона навчилася розрізняти, хто стріляє і коли треба ховатись. Зараз — не потрібно.

«Але знаєте, що саме страшніше? Що не встигаєш ховаться. Зараз така техніка, що, ну, миттєво, буквально доля секунди — і вже рветься. І ото де стоїш, падаєш бігом на землю, хоч щоб не так поранило. Просто, конєшно, страшно…Ніде не їду покищо, видєржую. А не впевнена, чи витримаємо ми», — зізнається жінка. Нерви на межі, вона починає плакати. Ми то їдемо, а їй залишатися тут, під обстрілами. Це надто важко, тому обіймаємось наостанок.

«Хочеться, щоб усі живі зійшлися, зібралися. Чим швидше, тим дужче хотілось би. Будем вірить у перемогу, будем вірить в те, що нам допоможуть. Хто як, хто чим може», — каже вона та на прощання благословляє на дорогу. 

В останніх числах травня надійшли добрі новини: українські війська контратакували на Херсонщині якраз у цьому Південнобузькому напрямку. Вони просунулися вглиб області на 10 кілометрів, завдавши серйозної шкоди техніці й особовому складу російських військ у Давидовому Броді, і змусивши їх панічно піти з Миколаївки.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів