«І плакали, й обіймалися». Немає води і світла, гримлять вибухи, але містяни святкують визволення — репортаж із Херсона

На площі Свободи у Херсоні, 14 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати
На площі Свободи у Херсоні, 14 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Уже кілька днів у Херсоні не припиняється святкування звільнення міста. Люди збираються на центральній площі з прапорами, співають пісні і дякують військовим, які 11 листопада зайшли в обласний центр після дев’яти місяців російської окупації. Незважаючи на загальний святковий настрій, ситуація в місті залишається напруженою. Немає води, електроенергії, теплопостачання, постійні перебої з мобільним зв’язком, а вдалині не вщухають вибухи. Росіяни укріпляють позиції на протилежному березі Дніпра, і сторони обстрілюють один одного.

Журналіст «Ґрат» Олексій Арунян на кілька годин заїхав у Херсон і  розповідає, що мешканці говорять про пережиту окупацію, і чому приходу українських військових радіють навіть довічно ув’язнені.

 

«Як судилося, так і буде»

Центральна площа Херсона залита південним листопадовим сонцем і заповнена людьми. У місті поширилилися чутки, що приїхав Володимир Зеленський, і місцеві мешканці прийшли привітати президента.

Серед них — підприємці Галина та Олександр Страхови. Раніше вони володіли невеликим продуктовим магазином у селі у сусідньому Олешківському районі. Але 2 березня Херсон захопили російські військові, які вторглися з Криму. Пара вирішила, що перевозити товари по області небезпечно, і перестала працювати. Олешки та район — на іншому березі Дніпра і досі в окупації.

«Ситуація була така: не можна було зайвого слова сказати, люди зникали. За проукраїнську позицію ловили. А потім неможливо було зрозуміти, хто, де і як», — розповідає мені про окупацію Галина.

Її чоловік зізнається, що перші три місяці взагалі майже не виходив із дому, щоб зайвий раз не попадатися на очі російським військовим.

«Слава Богу, працював телевізор, був зв’язок. Три місяці провів на кухні за столом, дивився єдиний марафон Телемарафон «Єдині новини», який із 24 лютого спільно ведуть провідні українські телеканали . Морально було важко. Такий стрес отримав. Багато думав, не знав, що робити далі. Тільки Арестович Олексій Арестович — радник Офісу президента України, із початку повномасштабного вторгнення регулярно виступає публічно щодо подій, що відбуваються. трохи заспокоював, як бальзам на душу», — сміється Олександр.

30 вересня Росія оголосила про приєднання Херсонської області до федерації. Але вже через місяць, зважаючи на контрнаступ українських військових, окупаційна адміністрація і військові почали відступати з міста на правий берег Дніпра. Російська влада лякала містян обстрілами і наполегливо закликала евакуюватися.

«Такий шухер розпочався. Вони почали нагнітати обстановку: їдьте, їдьте. Тиснули морально. На телефони, мабуть, смсок 30-40 на день приходило й голосове повідомлення, — згадує Олександр. — Багато хто виїжджав, злякався. Я спеціально приїжджав подивитися в річпорт: там був натовп. Вони змогли задурити багатьох. Ми таке навіть не розглядали, адже це дорога в один бік. Говорю дружині: сидимо до останнього. Як судилося, так і буде».

Олександр морально готувався до того, що в місті будуть вуличні бої, але цього не сталося. 9 листопада міністр оборони Росії Сергій Шойгу наказав вивести війська з Херсона, а через два дні в місто зайли українські військові.

На площі Свободи у Херсоні, 14 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

За кілька днів до російського відступу у Херсоні зникло електропостачання. За словами голови військової обласної адміністрації Ярослава Янушевича, було підірвано чотири лінії електропередач, які ведуть до міста. Сторони звинувачують у цьому одна одну. Коли комунальники все відновлять, наразі невідомо. Пошкоджені об’єкти обстежують сапери. За даними української влади, росіяни залишили після себе чимало мін.

Вслід за світлом у місті зникло водопостачання. Херсонці добувають воду, хто як може. Дехто набирає технічну в Дніпрі, а питну — у колодязях і свердловинах.

«Щойно півміста об’їздив, ледве знайшов воду у приватному секторі, з помпи накачав зі свердловини. Люди просто на паркані написали: заходьте, є помпа, беріть воду. Зараз будемо везти на другий поверх до себе», — посміхається Олександр.

Окрім місцевих мешканців на центральній площі — сотні журналістів з усього світу. Я приїхав разом із ними з Миколаєва автобусом, вщент заповненим. Поки що місто закрите для відвідування, зокрема для медіа, та пресслужба міністерства оборони привезла сюди журналістів на кілька годин. Деякі журналісти хитрощами прорвалися в місто напередодні, за що їх позбавили акредитації, яка дозволяє працювати в зоні бойових дій і прифронтовій зоні. Це викликало скандал та критику пресслужби оперативного командування «Південь» з боку журналістів.

Президент Володимир Зеленський на площі Свободи у Херсоні, 14 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Виявилося, що приїзд Зеленського — не чутка. Президент вийшов на площу в оточенні інших чиновників та військових і попрямував до херсонців.

 «Зе-лен-ський!» — скандує натовп.

Президент у відповідь махає рукою і за кілька секунд зникає у щільному кільці охорони і камер. Цього дня він нагородив військових — учасників боїв на південному напрямку і підняв з ними український прапор над Херсоном.

 

Життя поряд із мостом через Дніпро

Десятки людей прилипли до екранів телефонів біля вежі мобільного зв’язку, яку днем ​​раніше встановив «Київстар» навпроти обладміністрації. Вона живиться від генератора, що торохтить на всю площу. Поруч встановлений супутниковий модем «Starlink».

Херсонці користуються інтернетом через супутниковий модем «Starlink». Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

У місті вже більше тижня немає стабільного мобільного зв’язку та інтернету. Для херсонців це одне з небагатьох місць, де можна зв’язатися з близькими та рідними. Спікер Держслужби спецзв’язку та інформації Володимир Кондрашов сказав мені, що росіяни знищили вежі мобільного зв’язку та підстанції, і на їх відновлення потрібно не менше десяти днів.

Щоб отримати доступ до інтернету, на площу приїхали херсонці Олександр і Людмила Чернови. Вони обоє вже на пенсії, раніше Олександр був друкарем у типографії, а його дружина продавчинею. Мешкають у приватному будинку поряд із Антонівським мостом через Дніпро — однією з найгарячіших точок Херсоні. Насамперед тому, що українській армії вдалося розбомбити його за допомогою артилеристських установок Himars, росіяни залишилися без постачання з боку Криму та змушені були відступити.

«У нас навіть підвалу немає. Людочка моя дуже хотіла втекти. А я їй сказав: дивись на своє цуценя, що вона робить, коли починається обстріл. Вона одразу в будку бігла. Так і ми робили, — розповідає Олександр. — Ми бачили прильоти «хаймерсів» на власні очі. Білизну розвішуєш, а бічним зором на міст дивишся. І раптом бачиш, що там полум’я і вибух. І такий голосний, що присідаєш. А потім якось улітку Людочка сапала город. І тут бабах такий, що ой-ой-ой. А Людочка спокійно повертає голову. А це «хаймерс» по мосту вдарив, і далі продовжує сапати. Людина до всього звикає, навіть до найстрашнішого».

Вибухи не вщухають, вона гримлять з різною інтенсивністю і напрямками у середньому кожні півгодини. Чернови, як і інші місцеві, не надають їм жодного значення. Херсонці припускають, що це працює українська артилерія по ворожих позиціях на лівому березі. Але точно зрозуміти, хто куди стріляє, по звуку складно.

Глава адміністрації Янишевич одразу після звільнення заявив, що росіяни знаходяться дуже близько, лише через річку і, швидше за все, обстрілюватимуть місто. У зв’язку з цим, влада закликала мешканців області евакуюватися, а тих, хто виїхав, — почекати з поверненням. Олександр і Людмила усвідомлюють небезпеку, але їхати не збираються.

«Усі наші родичі та знайомі чекають [обстрілів], усі знають цих тварин. Але нічого! У нас є погріби, землянки, підвали. Ми впевнені у собі, ми на своїй землі», — розмірковує Олександр.

«Плюс захист наших воїнів тепер є», — додає Людмила.

Побутові проблеми їх також не лякають. Телефони вони звикли заряджати від акумулятора у машині, а воду набирають із свердловини у дворі друзів.

На площі Свободи у Херсоні, 14 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

На площі продовжуються веселощі. Жінки похилого віку співають «Червону калину» і «Реве та стогне Дніпр широкий». Місцеві дякують і обіймають військових. Дівчинка років десяти із блокнотом підходить до чоловіка в камуфляжі і просить автограф.

«У мене таких уже багато, — вихваляється мені і прощається з військовим. — Дякую! Слава ЗСУ!».

Військовий, що підписався у блокноті, розповідає, що Херсон — його рідне місто. У березні він воював тут, потім у Миколаєві, а вчора повернувся на малу батьківщину.

«Ми дуже хотіли додому. У мене таких відчуттів ще не було і, певно, більше не буде», — зізнається він.

Чоловік також непокоїться, що росіяни незабаром почнуть обстрілювати місто. Але сподівається, що атаки не будуть масованими.

«На такі обстріли, як у Маріуполі, вони вже не здатні. Бо переваги артилерії вони вже не мають. Літаки сюди не долетять, а отже, не буде таких руйнувань. [Ракети] С-300 — найбільша проблема, у них їх нереально багато. І вони навчилися робити для них керовані компоненти, які дають змогу досить точно вражати ціль», — міркує він.

 

Самі собі наглядачі

За кілометр від центральної площі знаходиться СІЗО Херсона — дореволюційна триповерхова будівля. Вікна на останньому поверсі — чорні від гару, у день відступу російських військ тут була пожежа. На вході немає охорони, а у дворі, засипаному битим склом, вільно ходить група ув’язнених.

У херсонському СІЗО, 14 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Запитую, як довго вони тут перебувають, і з’ясовується, що троє з них — довічно ув’язнені, які залишилися без нагляду.

«Я тут уже дев’ять років», — каже один із них.

«Я — три роки», — повідомляє другий — Вардан Маглачян.

Загалом за ґратами він уже 15 років. Маглачан засуджений за вбивство, але вину не визнає.

За його словами, українська адміністрація їхнього СІЗО працювала до 11 травня, а потім її змінили російські військові та силовики.

«Зайшли тут, нахуліганили, гранати підривали, стріляли, одного зека вбили першого вечора. Близько місяця тут автоматники хуліганили, допоки не набрали місцеву колабораційну адміністрацію», — розповідає він.

Довічно ув’язнений Вардан Маглачян на території херсонського СІЗО. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Вардан скаржиться, що нові тюремники жорстоко катували ув’язнених і били так, що синці сходили потім довше місяця.

«Понабирали різних посіпак, незадоволених українською владою. Більшість із них були гидкі типи. Зі старої адміністрації залишилося чоловік десять. Десь п’ятеро із них — дуже сумлінні люди. Вони не виконували жодних злочинних вказівок, у побиттях не брали участі. Я за двох-за трьох залізно скажу, що це настільки порядні люди, що я за них ручаюся. А решта — непотріб. Я їх задушив би своїми руками, мені їх не шкода. Вони люди, які не реалізувалися на волі, нікчеми. Вони прийшли тут самостверджуватись за рахунок беззахисних людей», — сердиться Маглачян.

За його словами, на другому поверсі СІЗО росіяни тримали місцевих мешканців, які були схоплені за проукраїнські погляди. В’язні чули, як їх жорстоко били, а декого розстрілювали.

Перед російським відступом тюремники відкрили камери і сказали арештантам, що ті можуть робити, що хочуть. У результаті з 450 людей у СІЗО залишилося близько п’ятнадцяти. Вони самі розпоряджалися будівлею і готували їжу на вогні у дворі ізолятора.

Маглачян зізнається, що коли наглядачі пішли, він вийшов за територію і два дні ночував на волі.

— Коли переконався, що українська влада утвердилася у місті, я одразу повернувся, — каже він.

— І як вам на волі після п’ятнадцяти років ув’язнення? — цікавлюся я.

— Нормально. Наче й не сидів, — відповів ув’язнений.

— А чому ви не втекли? Ви ж довічно ув’язнений, що вам втрачати?

— Ну, добре, вийду. А куди йти? Бігати, по підвалах ховатися? Сенсу немає, — пояснює Маглачян.

— Як собака бігати по смітниках? — приєднується до розмови інший довічно засуджений.

— Я за себе скажу. Я сподіваюся, що правосуддя таки буде і буде законне рішення, — каже третій.

Окрім ув’язнених у дворі — двоє поліцейських із автоматами. Вони приїхали, щоби перевезти всіх до Миколаївського СІЗО. 15 листопада голова Національної поліції Ігор Клименко повідомив, що вони вже затримали 166 арештантів із херсонського ізолятора і розподілили по інших СІЗО. Решта — оголошені в розшук.

 

«Будемо сидіти в підвалах»

У парку через дорогу від СІЗО донедавна стояла херсонська телевежа заввишки 142 метри, що забезпечує телемовлення. За день до відступу росіяни її підірвали. Нині на руїнах вежі бігають діти. Городяни, що ходять по парку, з цікавістю розглядають зруйновану конструкцію і роблять фото.

Зруйнована телевежа в Херсоні, 14 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Серед них — подружжя Геннадій та Лариса Волові. В обох — жовто-блакитні прапорці та пов’язки на одязі — найпопулярніший атрибут серед перехожих. Син Волових після окупації поїхав у Київ, а вони залишилися, щоб доглядати стареньку матір Геннадія.

Раніше він виготовляв меблі на замовлення, але зараз йому довелося перестати працювати.

«Телефони змінилися, втратив клієнтів. Та й комплектуючі для меблів де дістати? Деякі фірми працювали, у Крим ганяли за комплектуючими, але я — ні», — розповідає Геннадій.

Його дружина працює соцпрацівницею і під час окупації не отримувала зарплати. Ціни значно зросли, і пара виживала за рахунок накопичень.

«Є час збирати каміння, є час розкидати. Долар здавали і на це жили. Гривня все одно «ходила». Здавали доларів по сто кожні два тижні і так протягнули», — каже Воловий.

Про те, що Херсон звільнили, вони дізналися, коли побачили на дорогах автоколони з українськими прапорами.

Геннадій та Лариса Волові. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

«А потім ще син додзвонився на російську сімку», — згадує Геннадій.

«Сказав, що Херсон — офіційно звільнений, — додає Лариса. — Радість була невимовна. І плакали, й обіймалися».

Під час нашої розмови десь далеко продовжують лунати вибухи. Геннадій і Лариса не звертають на них уваги. Незважаючи на заклик влади про евакуацію, нікуди їхати не хочуть.

«Будемо ховатися, щось будемо думати, будемо сидіти в підвалах», — каже Лариса.

«Якщо вони думають, що нас залякають, то не дочекаються. Ось так», — додає Геннадій. 

Міністерство оборони дало журналістам на роботу у місті близько чотирьох годин. Потім усі повертаються до автобусів і їдуть назад до Миколаєва. При в’їзді в місто вирішуємо зупинитись — зробити селфі біля стели «Херсон».

Вдалині долинає вибух, далі — знову сильний гуркіт. По степу розноситься луна. Журналісти, які вже звикли до такого шуму, не звертають уваги і продовжують фотографуватися.

«По автобусах, швидко!» — перериває веселощі грізний крик військового, що чергував біля стели.

Усі повертаються і бачать дим, що піднімається над полем буквально за 400 метрів від нас. Щойно сюди прилетів снаряд.

Починається легка паніка, всі швидко забігають у автобуси. Водій жме на газ. Небезпека, яку багато херсонців не помічають через загальне тріумфування, все ще близько.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів