Цибуля проростає серед руїн. Репортаж із Сумської області, звільненої від російської армії

Мер Охтирки Павло Кузьменко на городі зруйнованого будинку. Фото: Ганна Соколова, Ґрати
Мер Охтирки Павло Кузьменко на городі зруйнованого будинку. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Область була як багатошаровий пиріг: Охтирка — наша, Тростянець — орки, Суми — наші, Кролевець — орки, Середина-Буда, за 500 метрів від російського кордону, — наша», — дивується мешканець Сум.

Із початку квітня всю Сумську область знову контролює українська влада. Тепер міста і села намагаються повернутися до нормального життя: рятувальники розміновують дороги, комунальники розбирають завали і ремонтують перебиті кабелі і труби, а поліцейські знаходять тіла загиблих — від обстрілів і тортур.

Журналістка «Ґрат» Ганна Соколова побувала в Сумах, Тростянці, Охтирці і Конотопі та розповідає, що відбувалося в цих містах і селах поблизу під час окупації і бойових дій.

 

Суми. Літак до Борисполя

«Я перепрошую, але почалася війна», — вранці 24 лютого сусід по поверху розбудив письменника з Сум Владислава Івченка. 

Владислав не хотів у це вірити, поки не почув звуки вибухів. Вони доносилися зі сторони російського кордону.

«Перша думка — повернутися в ліжко, накритися ковдрою, а потім прокинутися — і ніби нічого й не було», — згадує Івченко.

Та потрібно було щось робити. Сім’я письменника живе біля військової частини, тому разом із дружиною вони вирішили відвезти доньку в інший район міста, до батьків. Після цього Владислав пішов у військомат, де простояв у черзі до обіду.

Владислав Івченко. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Там не знали, що з нами робити, все було настільки неготово… Чоловіки в черзі кажуть: «Російські танки за 20 кілометрів від Сум, російські танки за 15 кілометрів, за 10 кілометрів… Робіть щось, нас тут 300 людей стоїть!». У військкоматі також почали панікувати і в якийсь момент сказали всім розходитися. Взяли лише тих, хто має досвід», — розповідає Івченко.

Він повернувся додому і вже ввечері побачив із вікна колону військової техніки — української, подумав він.

«Вибігаю до сусідів і так радісно: «Наші!». А вони: Ні, не наші. Відкриваю новини: колона російської техніки без жодного пострілу зайшла в місто, — згадує Владислав. — Було гнітюче відчуття, що війна закінчилася. Сьогодні — Суми, завтра — Харків».

Колона заїхала на центральну площу і рушила далі — у напрямку Києва. Бої охопили захід і південь Сумської області — Ромни, Лебедин і Охтирку. За кілька днів укріпилися й Суми — у місті встановили блокпости і сформували тероборону, місцевим мешканцям роздали зброю.

«Тепер росіяни можуть штурмувати Суми, але просто зайти, як першого дня, вже не зможуть», — зробив висновок Владислав.

Наступні два тижні Суми були у частковому оточенні російських військ. Їхні літаки літали над містом так низько, що Владиславу хотілося кидати в них сніжками. З одного з таких літаків військові скинули три бомби на приватний сектор — загинуло понад 20 людей.

Владислав вирішив вивезти дружину і доньку в Європу. Ситуація в області змінювалася так швидко, що було незрозуміло, хто контролює дорогу, якою їдуть біженці.

«Доїжджаємо до Миколаївки, дзвоню тещі: «Лідіє Степанівно, немає там росіян?». Вона продзвонює — ні. Їдемо. У Тернах водії авто перед нами бачать якусь військову техніку і зупиняються. Ми також. Так і стоїмо, поки таксист, який їхав назустріч, не сказав, що то спалена російська техніка. Під Недригайловом знову зупиняємось — кажуть, що йде велика колона орків. Дві години стоїмо в зимовому лісі, чекаємо, поки вони пройдуть. Коли доїхали до Липової Долини — де вже українські прапори і блокпости, нарешті видихнули», — згадує Владислав.

Він довіз сім’ю до кордону, а сам повернувся в Суми. На той час, за його спостереженнями, місто ще більше зміцнилося. Російські літаки перестали літати над містом, а постріли було чутно десь далеко.

«Область була як багатошаровий пиріг: Охтирка — наша, Тростянець — орки, Суми — наші, Кролевець — орки, Середина-Буда, за 500 метрів від російського кордону, — наша», — дивується Івченко.

Наприкінці березня українські військові почали звільняти захоплені населені пункти в області. Російська армія відступила від Сум.

Місто почало повертатися до звичайного життя — тепер тут їздить громадський транспорт, працюють магазини і кафе, хоча лише до шостої вечора. У кафе в самому центрі міста ми з Владиславом — єдині відвідувачі. Тут, як і в усій області, у будні не продають алкоголь, пояснює відсутність людей Владислав.

Хоча люди вже повертаються в Суми, на вулицях мало автомобілів — пальне досі важко купити. Дружина і дочка Владислава також хочуть додому, але чоловік їх відмовляє.

«Релевантним знаком, що можна повертатись, буде літак до Борисполя, — каже Владислав. — Зараз Суми — мирне місто, але проблема в тому, що з півночі та сходу — 30 кілометрів до кордону. І з цим нічого не зробиш».

Владислав Івченко. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Про війну нагадують свіжі могили на алеї, де з 2014 року хоронять українських військових. Повз них Владислав ходить майже щодня. Через дорогу стоїть радянський танк — тепер він здається письменнику ще чужішим.

 

Боромля. Снігоприбиральний БТР

Військова техніка як музейний експонат стоїть уздовж траси до Тростянця, який близько місяця був окупований російською армією. Дорогою — розбиті будинки і повалені дерева.

Техніка російської армії. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Біля великої вирви, яку обережно об’їжджають велосипедисти, — людний ринок. На металевій конструкції, що залишилася від зупинки, ще тримається табличка «Боромля» — це село теж було під окупацією.

«Ми не думали, що росіяни підуть на Україну», — розчаровано каже місцевий мешканець Микола.

«Заходили в будинки, забирали все, що їм треба. Розстріляли хлопця, який їхав до Тростянця», — згадує його сусід і тезка — також Микола.

Мешканці Боромлі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Загиблий був волонтером — возив до сусіднього Тростянця молоко. Під час окупації у Боромлі не було проблем із продуктами — «це ж село», пояснюють місцеві. Навіть зараз, дізнавшись, що я їду до Тростянця, наполегливо пропонують взяти з собою курячих яєць.

Своє життя в окупації місцеві описують коротко — «як у пеклі». Майже місяць вони жили без світла і води. Не вилазили з підвалів і вважають, що завдяки цьому вижили.

Біля будинку місцевої мешканки Віри російські військові поставили техніку. Щодня жінка рахувала постріли — одного разу вони не припинялися протягом 45 хвилин.

«Але якось уранці стало страшно від того, що тихо, — згадує жінка. — Ми почали обережно вилазити з підвалів. Дивимося — їх немає, пішли! Ми плакали, обіймалися, раділи, що вижили. А потім озирнулися і вперше побачили всі ці руйнування… А тоді прийшли наші, кажуть: «Доброго ранку, ми з України!». Це були такі слова… Таке щастя!

Мешканка Боромлі Віра. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Уже після звільнення Тростянця в місцевому відділі поліції знайшли тіла ще двох мешканців Боромлі — на них були сліди тортур, але подробиць того, що сталося, ніхто не знає. Поліцейські документують і розслідують ці випадки як порушення законів та звичаїв війни стаття 438 Кримінального кодексу України .

Ринок у Боромлі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Уже на виїзді із Боромлі помічаю двох чоловіків. Вони розбирають російський БТР, що залишився на узбіччі.

«Нам сільський голова дозволив, — відповідає на моє здивування один із них. — Ми знімемо гусеницю і зробимо з неї конструкцію для збирання снігу. Бо їхня авіація розбила наш колгосп — а там була вся наша техніка, нова!».

«Сфотографуєте нас взимку, коли цією штукою сніг чиститимемо», — сміється інший, відмовляючись від фото.

 

Лікарня. Правило двох стін

БТР, який не можна чіпати, стоїть навпроти районної лікарні у Тростянці. На ньому табличка «Речовий доказ». За словами очевидців, він їздив навколо медзакладу та прицільно обстрілював його.

Корпуси лікарні — у дірах від снарядів. У деяких місцях вони пройшли наскрізь. Усередині — зруйновані кабінети, розкидане обладнання і меблі. Через діру, що залишилася від вікна, видно БТР — «речдок».

Тростянецька лікарня. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Медперсонал залишався тут постійно. Коли було менше обстрілів, ми могли змінювати одне одного. А коли почалися сильні обстріли — по три-чотири доби жили на роботі. Щойно вщухало, мінялися з кимось, хто ще міг сюди дістатися», — згадує Лариса Таравська, яка виконує обов’язки генеральної директорки лікарні.

Вона проводить екскурсію в лікарні, час від часу попереджаючи, куди не варто ходити. Найбільш уцілілими виглядають лише коридори, хоча стіни також посічені уламками. Під час обстрілу сюди перенесли пологове відділення.

«Правило двох стін», — пояснює свій вибір Таравська.

«У нас тут навіть двійня народилася», — додає вона з гордістю. Загалом за період окупації у цій лікарні народилося 12 дітей.

Тростянецька лікарня. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

 

Крім пологового відділення, в умовах війни продовжувала працювати хірургія і терапія. Тут лікували пацієнтів з осколковими та вогнепальними пораненнями. У цьому корпусі нещодавно зробили ремонт — на стіні висить табличка «Відремонтовано», також посічена уламками.

«Росіяни зайшли сюди, озирнулися і кажуть: «Ніфіга собі хохли живуть», — сміється лікарка.

Спочатку вона разом з колегами залишалася в лікарні — працювала в коридорі, спала в підвалі і вчилася відрізняти «прильоти» від «вильотів». Коли із міста відкрили перший «зелений коридор», жінка вирішила поїхати до батьків у Суми. Повернулася до Тростянця вже після звільнення.

За старшого у лікарні залишався Олександр, немолодий, але енергійний чоловік. До війни він був технічним працівником, займався всім підряд — «дрова рубати, поранених підносити, мертвих нести». Під час війни, коли в лікарні зникли світло і вода, Олександр готував на саморобній печі їжу — для пацієнтів та лікарів.

«Приходив сюди орк, представився старший лейтенант Пилипенко, батьки родом із Полтавщини. Мабуть, щось людське залишилося, раз він сказав: «Хочете вижити — спускайтесь у підвал». І що довкола лікарні — розтяжки. Дві склянки спирту впоров і пішов. Ось він лежить, до речі», — Олександр показує у бік моргу, доки ми прямуємо до входу в укриття.

На одній зі стін крейдою написано «Дитяче відділення». Тут приймали пологи, коли у коридорі стало зовсім небезпечно.

«Коли почався безлад, ми взяли вагітну жінку з десятирічною дитиною, чотирьох лікарів, ще одну жінку і повели їх через ліс. Десять кілометрів. Дійшли до Станової — вже звільнене село — і нас почали крити мінами. Слава богу, обійшлося», — згадує Олександр. Наступного дня він повернувся до окупованого Тростянця, щоб допомагати пацієнтам.

Тростянецька лікарня. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Він приймав гуманітарну допомогу, готував їжу і за можливості обходив лікарню — гасив пожежі та розбирав завали. Під час чергового обходу бачив із вікна БТР, які об’їжджали лікарню, цілячись у неї з різних боків.

Наразі тут немає ні пацієнтів, ні лікарів — усіх перевели до інших лікарень. Але Олександр залишається у Тростянці, сподіваючись повернутися до звичної роботи.

 

Тростянець. Батьківський дім

У центрі міста — зруйновані та обвуглені будівлі. Не завжди зрозуміло, що там було раніше. Від кафе і магазинів залишилися лише таблички. Круглий двір, пам’ятка архітектури XVIII століття, вціліла, але сильно посічена уламками. Поруч — спалений автомобіль.

Місцева мешканка Маргарита Крамська гуляє тут уперше з початку окупації. Навіть після звільнення вона не наважувалась вийти з дому. Дівчина виросла у Тростянці, навчалася та працювала у Харкові. На початку цього року вирішила змінити роботу, купила курс на онлайн-платформі та на час навчання приїхала до батьків.

Маргарита Крамська. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Вони мають великий двоповерховий будинок на тихій вулиці біля лісу, де любила гуляти Маргарита. Вранці 24 лютого вона, як завжди, спустилася снідати, але батьки були стривожені.

«Почалася війна, — сказав їй тато. — Підготуй, будь ласка, речі для погребу».

Разом із мамою він пішов на роботу — вони обидвоє лікарі. Намагаючись зберігати спокій, дівчина облаштовувала погреб. Незабаром сім’ї довелося там ховатись. Вони бачили колони російської техніки, що йшли їхньою вулицею, і чули гучні звуки вибухів. Майже одразу в місті пропало світло та мобільний зв’язок.

«Коли вдавалося зловити зв’язок, я дзвонила братові, говорила: «Ми живі» і відключалася», — згадує Маргарита.

Автостанція в центрі Тростянця. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Внаслідок обстрілів упав паркан. Уламок снаряда пройшов через вікно і застряг у стіні однієї з кімнат. Коли Маргарита допомагала батькам розбирати завали у дворі, у неї розболівся живіт. Як потім виявилося запалення апендицита.

«Швидкі ще їздили, але у лікарні вже не було світла. Операцію робили під генератором», — розповідає Маргарита.

Коли її виписали з лікарні, із Тростянця відкрили черговий «зелений коридор». Батьки Маргарити їхати відмовилися, а сама вона ще не відновилася після операції.

Залізничний вокзал у Тростянці. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Увесь період окупації дівчина не виходила з будинку, щоб не бачити руйнувань і російських військових, які поселилися в будинках на сусідніх вулицях. Та вони самі прийшли в їхнє помешкання — з обшуком. Із вікна на другому поверсі Маргарита побачила цілий натовп — 26 чоловіків з автоматами. Сусіди, чиї будинки вже обшукали, порадили добровільно відкрити ворота і двері. Тато так і зробив.

У двір зайшов лише один військовий. Він оглянув гараж і погреб, потім зайшов у будинок і наказав сім‘ї вишикуватися перед ним. Перевірив документи і пішов. Військовий не став перевертати весь будинок і нічого не взяв, але Маргарита злякалася і досі пам’ятає його обличчя.

«Нам не хочеться воювати. Це через ваш Майдан», — сказав він наостанок.

Мама Маргарити ледь стрималася, щоб нічого не відповісти.

Зруйнований будинок на околиці Тростянця. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Після звільнення Тростянця виявилося, що чимало будинків розграбували, а поліцейські знайшли тіла місцевих мешканців, у тому числі зі слідами тортур. Про тортури розповідали і ті, кого російські військові відпустили після таких «допитів». Росіяни викрадали цивільних, декого вивозили в Росію. За інформацією голови обласної військової адміністрації Дмитра Живицького, там досі перебуває понад 150 мешканців області.

«Я багато читала про війну і думала, чи змогла б когось вбити. І здається, я відповіла на це питання. Якби я мала можливість, зробила би це», — розмірковує Маргарита.

Будинок її батьків пережив окупацію. Про бої навколо нагадують лише вікна, забиті фанерою, і лампочка, що висить на дроті в кухні, — люстра впала під час чергового обстрілу. Сім’я не поспішає замінювати вікна, а в люстрі немає необхідності — коли темніє, тут ніхто не вмикає світло.

Ми вечеряємо при тьмяному освітленні і з закритими жалюзі. Надворі дощ, і грім здається чимось звичним. Але не для родини Крамських — батьки дзвонять знайомим, які мешкають біля російського кордону. Запитують, чи не було там боїв.

Російські війська все ще обстрілюють міста і села Сумської області. Але сьогодні це лише грім, з полегшенням кажуть батьки.

Згоріла багатоповерхівка в центрі Тростянца. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Вони побоюються, що бої повернуться в Тростянець. І водночас будують плани на майбутнє — за місяць тато збирається посадити новий сорт винограду. Мріє, що за чотири роки зможе зробити з нього вино.

Маргарита не знає, що робити — залишатися тут, чи їхати, а якщо їхати, — то куди. Її курси відійшли на другий план, гуляти в лісі не можна — він все ще замінований.

Коли почалася війна, дівчина уважно оглядала будинок і думала, де можна сховатися — не лише від обстрілів, а й від військових, які могли увірватися будь-якої миті.

«Ніде, — зробила висновок Маргарита. — Взагалі, дім — це місце, де ти можеш сховатися від усього. А батьківський дім — тим більше. Але після цього я не розумію, як себе тут почувати».

 

Охтирка. Місто-герой

Російська армія намагалася захопити й Охтирку — на південь від Тростянця. Щоб не пустити її, українські військові підірвали міст у районі села Климентове. Тепер на його місці — понтонна переправа. Цивільним дозволили нею користуватися не одразу — до цього доводилося об’їжджати, і дорога займала в чотири рази більше часу.

Зруйнована будівля Охтирської міськради. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

На руїнах міськради стоїть, сумно вдивляючись в уламки, мер Охтирки Павло Кузьменко. Він показує, де стояло його крісло, хоч у купі будівельного сміття його не видно. Наразі мер працює на вулиці. Поки спілкуємося, місцеві мешканці підходять до нього з питаннями — хтось просить клейонку, щоб затягнути вибиті вікна, хтось скаржиться на сусідів, які вмикають увечері світло.

— А як же світломаскування! Росіяни нас побачать і знову бомбитимуть, — панікує немолода жінка.

— Ви колись літали літаком? З висоти не видно ваших вікон, — заспокоює її мер. — Натомість мародери розуміють: якщо світиться вулиця, там живуть.

Зранку 24 лютого Кузьменко прокинувся від вибухів на кордоні.

«Встав, умився, поголився і поїхав на роботу, сюди, — він показує на руїни міськради, яка тоді ще була ціла. — Провів нараду з поліцією та військовими. Подзвонив главі Писарівської громади — виявилося, що вона вже окупована. А о 12:30 на камерах відеоспостереження ми побачили, як ворожа військова техніка увійшла до нашого міста».

Мер Охтирки Павло Кузьменко на руїнах приватного будинку. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Почалися бої на околицях міста. Стало відомо про перших загиблих і поранених, у тому числі цивільних. Наступний місяць Охтирка була у блокаді — російська армія намагалася взяти її і щодня обстрілювала. Через місяць оборони президент Володимир Зеленський надав місту статусу героя.

За час боїв в Охтирці загинуло близько 30 цивільних і більше сотні військових, каже мер. Майже половина мешканців покинула місто. Їх вивозили автобусами, про які не повідомляли публічно, побоюючись обстрілу з боку російських військових.

«Найбільше жертв і руйнувань — від авіабомб», — говорить Кузьменко, показуючи місто.

Багато будинків не підлягають ремонту. Приватні — зруйновані повністю. Панельні — побиті так, що от-от заваляться. Я розглядаю багатоповерхівку, в якій, як вважає мер, уже ніхто не живе. В одному з вибитих вікон зненацька помічаю чоловіка. Він просто ходить по кімнаті.

Пошкоджений панельний будинок в Охтирці. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Я не вважаю, що зараз треба повертатися до міста, — міркує Кузьменко. — Знаком, що можна повератися, буде наша перемога».

На іншій вулиці — величезна вирва від бомби, цеглини і дошки, що залишилися від будинку, та побитий автомобіль. Кузьменко веде мене в глибину цих руїн, щоб показати город — на ньому проросла молода цибуля.

«Які ще потрібні докази того, що тут мешкали мирні люди?», — риторично запитує мер.

Комунальник ремонтує перебитий водогін. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Один із найбільш зруйнованих мікрорайонів називається Дачним. Раніше там мешкали російські пенсіонери — військові у відставці, які були найбільш лояльні до Росії, зазначає Кузьменко.

Незважаючи на щоденні обстріли, у місті не було паніки. Продуктів і медикаментів вистачало, лікарня працювала, а комунальники ремонтували перебиті дроти та труби.

«Зараз, коли місто повертається до нормального життя, я чую закиди. Дехто вважає, що місто розбили через мене. Нібито якби я здав місто — воно б уціліло», — обурюється мер.

 

Конотоп. Молитва за Росію

Найменше постраждав Конотоп — місто на заході Сумської області. Росіяни намагалися атакувати його у перші дні повномасштабного вторгнення. На околицях міста точилися бої, постраждали кілька будинків. Потім російська армія відступила до найближчих сіл і окупувала їх.

Мешканець Конотопу ремонтує пошкоджений балкон. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Згодом російські військові спробували взяти Конотоп ще раз — за допомогою переговорів із місцевою владою. Погрожували, що інакше обстрілюватимуть місто артилерією. Мер Артем Семеніхін спитав думки городян, але вони сказала не здавати місто.

«Ти взагалі знаєш, де знаходишся? Це — Конотоп. Тут кожна друга жінка — відьма», — одна з місцевих мешканок звернулася до російського військового, коли той в’їжджав до міста на БТРі. Відео, де вона бажає йому стати імпотентом, швидко стало вірусним.

Зрештою росіянам тоді знову довелося відступити.

«Найбільше ми боялися гуманітарної катастрофи», — згадує отець Ромуальд, настоятель місцевої римо-католицької церкви, яка й досі заставлена ​​коробками з гуманітарною допомогою.

Частину з них передав «Червоний хрест», частину закупив настоятель і парафіяни, які стали волонтерами. Продукти та засоби гігієни розвозили переважно літнім людям, яким було важко стояти в чергах до напівпорожніх, але відкритих магазинів. Коли ситуація у місті стабілізувалася, волонтери почали допомагати сусіднім громадам, які постраждали від бойових дій.

Отець Ромуальд. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Першого дня війни отець Ромуальд був у Житомирі на зустрічі священиків, але, прокинувшись від вибухів, вирішив повернутися до Конотопа.

«Хотів пережити це разом зі сім’єю — моїми парафіянами, — пояснює він. — Я був радий сюди повернутися».

Парафіяни вже чекали його у підвалі сусіднього монастиря. У першу ніч там розмістилися 23 людини.

На ранок отець Ромуальд вирішив подивитись на місто після бою, звуки якого доносилися в укриття. І перше, що побачив, — військову техніку, що згоріла, і двох цивільних, розстріляних в авто.

«Не було ні поліції, ні швидкої. Цілий день вони так лежали», — з жахом згадує отець Ромуальд.

Щоб подолати страх, він займався волонтерством.

«Сідаю в автомобіль, везу допомогу, а переді мною на дорозі — російська колона. Не знав, повернусь я чи ні, — каже отець Ромуальд. — Був великий страх, але я пережив його. Перший тиждень ми просто проговорювали все, що ми переживаємо, — так психолог порадив. Страх, агресію, гнів. Просто ділилися — це допомагало мені та іншим. Ми розуміли, що не самотні».

Поки церква заставлена ​​коробками, служби відбуваються на парковці — там натягнули плівку, поставили капличку і лавки. Через комендантську годину графік змінився — служба починається не ввечері, а в обід.

Отець Ромуальд. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Настоятель каже, що з початку війни люди почали менше ходити до церкви.

«Парафіяни запитують: «Що ми таке зробили, що Бог нас так карає?». Я пояснюю, що то не Бог, а люди. Росіян так виховують, так зомбують. Вони не мають цінностей, не мають моральності», — переконаний отець Ромуальд.

Він вважає, що у Конотопі зараз безпечно, загроза минула. Хоча у підвалі монастиря продовжують ночувати дві родини з дітьми.

«Я завжди думав, що війна не повинна зачепити Конотоп, — упевнено каже настоятель церкви. — Чому? Тому що наша парафія — Матері Божої Фатімської. Сто років тому вона говорила молитися за Росію, за навернення Росії до Бога, людських цінностей. Ми це усвідомлювали і молилися».

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів