«Було страшно. Але там — страшніше». Репортаж Тетяни Козак із Білогородки під Києвом, куди приїжджають евакуаційні конвої

Евакуація з районів Київської області, де відбуваються бої, 13 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Евакуація з районів Київської області, де відбуваються бої, 13 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Після того, як міст в Ірпені підірвали українські військові, щоб захистити Київ від наступу російських військ, єдиний дорожній «зелений коридор» став проходити через Білогородку. По кілька разів на день у місто, яке розташоване на відстані десяти кілометрів від кордону зі столицею — району Борщагівки, — з’їжджаються евакуаційні конвої. Вони вивозять сотні людей з сіл та міст на півночі Київської області, які перебувають під обстрілами і окуповані російськими військами. 

 

«Найстрашніше було бачити дітей»

На площі в Білогородці конвої з евакуйованими людьми турботливо зустрічають місцеві волонтери. Вони організовують столи, щоб годувати людей, які тижнями жили у холоді, без електрики й газу. На волонтерській кухні просто неба буржуйки безперервно гріють чайники з чаєм і казани з їжею. Поряд стоять пачки з бутильованою водою, яку також роздають людям.

— Кому макарони? Беріть порцію макаронів! — закликає до свого столу Люда. — Каша кукурудзяна, вівсянка з м’ясцем. 

Поки автобуси з евакуйованими ще не прибули, підходять поїсти поліцейські, рятувальники, працівники Червоного Хреста. Люда щедро насипає їм у пластикові тарілки.

— У нас все: і ковбаси, і сосиски, сало, тушкованка. І голубці зараз підігріваємо, і картоплі начистили!

Люда — мешканка Білогородки, раніше працювала начальницею виробництва на підприємстві у Києві, а після початку війни закотила рукави і годує разом з іншими місцевими жінками армію, тероборону, а з недавніх пір тих, хто евакуювався з-під обстрілів. 

Готову їжу привозять інші волонтери. Тут, у Білогородці, місцеві жінки нарізають та розігрівають її.

— Борщі-супи у нас немає можливості тут варити. Але ми все одно намагаємось: варенички, макарони, — пояснює Люда. — Дівчата трудяться з ранку до вечора, чергуємось. Я вже не знаю, який сьогодні день тижня.

Евакуація з районів Київської області, де точаться бої, 13 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Впродовж цих днів вона надивилася на людей у різному стані. Розповідає, іноді приїжджають такі, що просять тільки чаю: їсти не можуть. А хтось перебирає: вареників не потрібно, чекатимемо пельменів.

— Найстрашніше було бачити дітей, які приїжджають брудні, руки трясуться, і вони кажуть: а можна нам пиріжок?

В небо злітає зграйка птахів.

— Пташки полетіли — значить, зараз буде, — зчитує знак Люда. 

Через кілька секунд роздається гучний залп артилерії — вихід. Жінка реагує спокійно, як і інші волонтерки, але одразу ж зізнається:

— Страшно буває дуже, — говорить. — У квартирі трясе все, балкон ходить, диван скаче.

 

«Стали сюди їхати — ракета як загуде!»

— Дякую, ми чайку попили, таблетку випили, — висловлює подяку волонтерам Володимир Андрійович. Зараз він — пенсіонер, а колись, говорить, очолював промислове об’єднання, звіти до Москви возив. 

Кажучи «ми», також має на увазі свою дружину, Віру, яка присіла відпочити прямо на бордюр. Вона розламує й студить гарячий пиріжок, який взяв для неї чоловік. Сам Володимир Андрійович тільки випив чаю, їсти відмовився. 

— Нам у Дмитрівку привозили ці, пайки, — каже Віра. — А ну його, бігаєш марафон в старості год. Я луччє картоплі одварю та поїм, чим я буду за таким бігать. 

Шкодує, що вдома у погребі залишились консерви — на пів року! Але лікарі заборонили їй їсти солоне і гостре після того, як у неї був інфаркт. 

— Оце з інфарктом тиняйся по цьому… Щоб їм очі повилазили! — свариться Віра на російських військових. 

Вдома у Віри і Володимира Андрійовича — так вони самі себе представили — вже давно немає світла, газу й опалення. А сьогодні вночі, перед від’їздом, Вірі не спалося через сильні обстріли. Вставала, пила ліки. 

— Стали сюди їхати — ракета як загуде! А потім Градом: бух-бух-бух-бух. Баби всі голови прижила, у сльози. Автобус почало шатать! — розповідає Володимир Андрійович про дорогу в Білогородку. 

Вчора, каже, хлопець їхав машиною з Милої до Дмитрівки. Так машина згоріла, а його у спину Градом. Чи вижив він, — не знає. 

Евакуація з районів Київської області, де йдуть бої, 13 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

— Щоб вони повиздихали, гади! У 21 столітті! Це ж придурки! — заплакала Віра. 

— В нашому під’їзді є кацапка, — каже Володимир Андрійович.

— Так я їй сьогодні видала! Тридцять год сини не були у матері! Що то за сини! — підхоплює за ним дружина. — Я кажу: отакі сини, отаке й російське общєство. У нас суспільство виховує президента. А там ідіот попався, і суспільство таке ж. 

Віра пророчить росіянам крах в Україні — через їхню бездуховність. А потім підморгує задиркувато й каже:

— Була б я молодшою, пішла б у партизанський загін! Із собакою! Виловлювала б отих всіх…

Автобуси на залізничний вокзал відправляються без Володимира Андрійовича та Віри. Вони залишаються тут чекати доньку на автівці. Поїдуть до неї у Кагарлицький район — на південь від столиці. 

 

«55 танків! Їхали городами»

Під’їжджає новий конвой: близько десятка автобусів — жовтих, рейсових — на вікнах напис «Шкільний автобус». Відкриваються двері, виходять люди, обличчя у них виснажені. У першу чергу у них перевіряє документи поліція. Вже після цього вони відходять в сторону зі своїми речами й намагаються зрозуміти, що робити далі.

— Так поспішала, що документи забула, тільки копії, та й все, — стривожено риється у сумці Оля. 

Поряд — коляска з немовлям, за ногу матері вчепився ще один малюк, трохи старший. Син дуже боїться обстрілів, й заради нього Ольга з чоловіком виїхали з рідних Микуличів.

Віталік, чоловік, підходить після перевірки документів.

— У Микуличах люди єсть — нормально там всі соображають, — розповідає він збуджено. — Но дєло в том, шо там людей треба не евакуацією забирати, а з домов витягувати. Бо вони бояться навіть дійти до центру. Вони отако луплять!

Говорить, що в селі нарахували 55 танків.

— Вони їхали не те що через нас, городами. Воно отак, перед мордою проїжджали! Їм всьо равно!

Він з місцевими чоловіками хотів повідомити про побачене українській армії, але телефони до того часу розрядилися, і вже не було від чого їх зарядити: ні електрики, ні генератора. Розповідає, що до приїзду росіян готувались, але не очікували, що піде колона танків. Та сама, 65-кілометрова, яку супутниками сфотографувала Maxar.

— Перший раз як через нас поїхали, ми ж хотіли бодай один «молотова» закинути у спину. Стояли вже, цілились, але тут я кажу: подожди, щось не те! Я чую, вони туди-сюди поїхали-поїхали, й тут починається — ціла колона йде! Ну, я щас би кинув і зрівняв із землею. Добре, що я так не зробив, бо й хату б розгородили. І людей…

Колона з технікою застопорилася дорогою до Києва, в основному через проблеми з логістикою — російські війська не змогли налагодити постачання палива і провіанту.

— У мене мама на колгоспі працює — корів доїть, — розповідає Ольга. — Там росіяни також стоять біля них. Молоко вони беруть на фермі, мамка розповідала, давали м’ясо. 

Мама захотіла залишитись в Микуличах. Там же і сестра Ольги, брат та кум. 

 

«Ми думали, витримаємо вдома»

— Юра, я в Білогородці! — дзвонить знайомому Ніна Михайлівна, літня жінка. Вона приїхала з Немішаєвого. Влада довго не могла домовитися про вивіз людей з того селища «зеленим коридором». Вперше спробували евакуювати людей 11 березня, але евакуацію зірвали росіяни, не пустивши конвой. Наступного дня у Немішаєве і Микуличі виїхало 40 автобусів, які зібрали дві тисячі людей. 

Телефон Ніни Михайлівни давно розрядився, і жінка телефонує з чужого. Номер телефону Юри записаний на клаптику паперу. Такі папірці є у багатьох прибулих. 

Додзвонившись і домовившись, що поїде на залізничний вокзал, вона розповідає, що зараз відбувається у неї вдома. 

— Що вам сказати: у нас і в сусідів вікна повибивало, стіну пробило у квартирі. У під’їзді всі вікна повилітали. У кімнаті — сім градусів.  

Якби не сусідка Надя з четвертого поверху, то Ніна Михайлівна не наважилася б евакуюватися. Боялася йти до автобуса через проблеми з ногами — до зупинки майже кілометр. Але та переконала її спробувати. 

Надя також виїхала з сім’єю. Вони стоять гуртком неподалік, їдять гарячі страви і п’ють чай. 

—  Ми думали, витримаємо вдома, —  говорить вона. —  Дім же шкода покидати. З дірками, балкон розбитий, але ж він все одно є. 

— Дуже в нас недобре, — втрутився у розмову її чоловік. — Багато хат попалили. Їздять, як у себе вдома. Одразу стріляють, доми підпалюють. Боялися, мабуть, що на них хтось щось скине. 

Ніну особливо зачепило, що російські війська, коли займали місцевий технікум, в якому працювала її подруга, розгромили навчальні класи.

— Воно їм треба?! Діти вчаться! — голосно обурюється вона. 

І раптом переходить на півшепіт:

— Найбільше сердяться російські шмаркачі по 18 років.

 

«Я кажу, Маш, треба йти»

— Я зі Склозаводського, з Бучі, — говорить Саша.

Вона стереже сумку подруги Маші, поки та ходить за їжею. Саші 25 років, у неї — дві коси, одягнута у шкіряну куртку, і голос з хрипотою. Як і в інших евакуйованих, на руці пов’язана біла смужка тканини — так позначають себе мирні громадяни. Але й це не гарантує безпеки. Після того, як російські військові зайняли Бучу, вбили понад 60 людей. Місцеві змогли їх поховати лише у братній могилі, біля церкви. 

Саша й Маша пішли з Бучі пішки.

— Ми йшли. Танки їхали, а ми руки піднімали. Російські військові сказали, що, якщо їдуть танки, то ви їх краще не провокуйте. Руки піднімайте догори. 

Наслідки боїв у Бучі, 1 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Дорогою, в Рубежівці, їх прихистили і розповіли, що буде евакуація. Саша з Машею вирішили її почекати. 

— Ми плакали, коли побачили колону. Вона їхала, ми вибігли на дорогу й давай руками розмахувати. Зраділи, що вони нас заберуть звідти. 

У Бучі Саша жила в приватному будинку. Останні кілька тижнів не було ні тепла, ні газу, ні електрики. Їжу готували на вогні. Митися доводилось холодною водою. 

Навпроти будинку стояв танк. В інших — росіяни просто вибивали в дворі хвіртку, заїжджали і виганяли господарів, давши на збори тільки 10 хвилин.

— Було страшно. Але там страшніше: у нас у кожному дворі — танк, дуже багато трупів у нас — цивільних. Вже навіть ніхто не прибирає. Я кажу, Маш, треба йти. Ми пішли пішки. 

Її розповідь перериває серія різких і гучних вистрілів — поряд працює українська артилерія. 

— Так мене не смикає вже. Там стрьомніше. Тут якось так, і людей багато…

Сашина бабуся вирішила лишитися. 

— А більше в мене нікого тут і немає. Чоловік колишній зумів вивезти дитину ще до… А я — одна, взяла подругу і пішли. 

Саша тепер хоче поїхати чим далі, бажано закордон. Але спершу у Київ, на залізничний вокзал, де вирішуватиме, на який потяг сісти. 

 

«Думаєш, туди пустять — а назад?»

За один день евакуювали 14 автобусів людей. За кермом — водії комунального підприємства Київпастранс. Впродовж дня вони можуть кілька разів проїжджати повз російські блокпости. Попри домовленість про припинення вогню на час роботи «зеленого коридору», конвої можуть обстрілювати, і всі це розуміють. 

Евакуація з районів Київської області, де йдуть бої, 13 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Кілька водіїв курять, доки люди виходять з автобусів. Один із них представляється Олександром.

— У квітні, якщо доживемо, буде 55, — напівжартома говорить він.

Олександр родом із Черкаської області, там зараз вся його родина. З початку вторгнення росіян не повертався додому. Спершу повіз на передову бійців і був там три дні. А потім почав вивозити людей.

Сьогодні Олександр забирав із будинку для людей похилого віку у Гостомелі людей з інвалідністю. Зробив поки що одну ходку.

— Думаєш, пустять туди, а назад? Пустять чи ні? — каже він про поїздки до районів, контрольованих росіянами. — Але ми їдемо, куди нам дітись… А на передових як стояти?

Увечері поліція повідомила, що друга колона з евакуйованими потрапила під мінометний обстріл. Одного водія поранило. Жінка, яка їхала разом із чоловіком у складі конвою своєю автівкою, загинула.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів