Без пастуха баранці порозбігалися. Сім років батьки шукають сина, який зник у зоні АТО

Петро Лавренюк на дорозі між Гранітним та Чермаликом. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Петро Лавренюк на дорозі між Гранітним та Чермаликом. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

У жовтні 2014 року в селі Гранітне, що на лінії розмежування в Донецькій області зник пастух Олександр Лавренюк. Його затримали українські розвідники запідозривши в співпраці з бойовиками, а згодом повідомили, що пастух втік. Літні батьки вважають, що сина вбили. Майже сім років вони намагаються знайти хоча б його тіло. Ні слідство, ні ворожка їм не допомогли.

Від початку війни в зоні бойових дій зникли безвісти сотні українських громадян. «Ґрати» розповідають історію однієї родини, яка втратила сина.

 

«У такому місці його би не закопувати. Десь у яру кинули, засипали», — вголос розмірковує Петро Лавренюк, 67-річний житель села Гранітне Донецької області, поки йде занедбаною степовою дорогою. Він погодився приїхати сюди ще раз зі слабкою надією знайти хоч якісь підказки, де може лежати тіло Сашка — його сина.

У жовтні 2014 року українські розвідники затримали Олександра Лавренюка запідозривши його в передаванні інформації бойовикам «ДНР», і відвезли на допит. За словами військових, він втік із машини посеред дороги, якою ми зараз йдемо з його батьком.

Степ жевріє від гарячого повітря. Лавренюк крокує ґрунтовою дорогою, яка позаростала травою, обережно, побоюючись розтяжок і мін. Уже сьомий рік тут зона бойових дій. До війни цією дорогою охоче користувалися — зрізали шлях між двома селами: Гранітним і Чермаликом. У степу були пасовища овець — традиційного заняття для місцевої громади. Син Лавренюка був вівчарем, як колись і сам Петро.

«Його забрали туди подалі, лівіше, уздовж Кальміусу», — зорієнтовує нас на місцевості Лавренюк-старший. Далеко попереду видніється каркас будівлі — усе, що залишилося від вівчарської ферми, де працював його син.

 

Розвели береги

Навесні 2014 року за підтримки Кремля частина міст і сіл Донбасу перейшли під контроль сепаратистів і бойовиків. У травні вони провели незаконний референдум про створення «народних республік». У Гранітному виборча дільниця була в будинку культури. Майже всі жителі села прийшли проголосувати.

«Щоби не відокремлюватися від Росії, щоб усі були разом: Україна й Росія», — пояснює Лавренюк. Звідси до російського кордону орієнтовно 40 кілометрів.

За референдумом прийшла війна. Коли проросійські бойовики й сепаратисти оголосили «Донецьку народну республіку», українська влада розгорнула в регіоні антитерористичну операцію.

У 2014 і 2015 роках Гранітне ледь не щодня згадувалося у зведеннях АТО. Через важкі бої село опинилося в ізоляції. Снаряди сипалися на житлові будинки, потрапили в школу й дитячий садок, пошкодили дороги. Зупинилася робота в кар’єрі, який давав основний заробіток у селі. Рятуючись від війни й безробіття, з Гранітного виїхали кілька тисяч людей — пів села. Тим, хто залишився, через постійні обстріли доводилося більшу частину часу проводити в підвалах. Жили без електрики та мобільного зв’язку.

Околиці Гранітного Донецької області. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

У першому Мінському протоколі лінію розмежування затвердили по межі річки Кальміус. Гранітне — на правому березі, і його контролюють українські війська. Лівий берег залишився в «ДНР». Уся ця територія раніше була одним районом із центром у Бойківському (до декомунізації — селище Тельманово).

У багатьох у «республіці» залишилися родичі та друзі. Деякі пішли воювати на боці «ДНР», туди ж втекли організатори референдуму. Українська розвідка і служба безпеки ретельно шукали тут інформаторів і прихильників бойовиків.

34-річний пастух Лавренюк видався їм підозрілим: вівці, яких він пас, належали фермерам з окупованого Донецька, і сам він постійно ходив через блокпости й любив поговорити з військовими. До того ж у нього була судимість за розбій.

«Кого б не забирали, однаково через тиждень усі… усі поверталися додому. А Сашко ні», — Петро продовжує розповідати про зникнення сина.

 

Вівці залишилися без пастуха

Вранці 24 жовтня 2014 Петру зателефонували з незнайомого номера, і чоловічий голос повідомив: продавчиня Яна з крамниці в Новоселівці просила передати, що Сашка затримали й забрали люди у військовій формі. Петро цю продавчиню не знав. Він одразу завів свої Жигулі й подався на її пошуки до сусіднього селища. Знайшов продуктову крамницю у дворі приватного будинку, зайшов туди й запитав, чи є тут Яна — вона відгукнулася.

Продавчиня розповіла, що до крамниці дійсно заходив військовий. Купував продукти й заодно повідомив, що на пасовиську «баранчики порозбігалися» й немає пастуха. Попрохав передати це «кому-небудь у Гранітному». У Яни там знайомих не було, тому вона передала інформацію до своєї сільради. А вже там знайшли номер Лавренюка й зателефонували до нього.

З крамниці батько поїхав шукати сина на вівчарську ферму — там його не було. Після цього — вирушив до позицій ВСУ. З’ясувалося, що Сашка, перед тим як він зник, затримували українські військовослужбовці. Але з якого підрозділу, ніхто не міг сказати.

Петро Лавренюк показує місце зникнення сина. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

До крайнього в селі блокпоста Петро Лавренюк прийшов із піднятим над головою білим рушником — на знак мирних намірів. Тут його сина добре знали. Коли Сашко приганяв до річки напувати своїх овець, то часто говорив із військовими, вони разом курили. Іноді пастух пригощав солдатів м’ясом на шашлики, вони, натомість, давали йому тушонку.

Лавренюк-старший стверджує, що один із військовослужбовців на тому блокпосту розповів йому, як бачив Сашка вже після затримання.

Спочатку військовий почув, як хтось говорить «не бийте по яйцях». Голос видався знайомим, як у пастуха, — він лунав із військової вантажівки, що стояла неподалік. Військовий підійшов, зазирнув до кузова, і побачив там чоловіка, що лежав на животі з зав’язаними жовтим скотчем руками й зеленим мішком на голові. Він впізнав у ньому Лавренюка. Колеги з автоматами, які стояли поруч, сказали військовому «не лізти», і машина поїхала в бік штольні.

Про все це Петро Лавренюк повідомив міліції. Водночас він попросив командира підрозділу в Гранітному встановити особи військових, які затримували Сашка — але вони були з іншої частини.

Після двох днів пошуків батько все ж зіткнувся з групою військових, які затримували його сина. Це сталося на блокпості в сусідньому селі Новоселівка: під’їхав позашляховик, і чергові солдати підказали Лавренюку, який розпитував їх про Сашка, що це розвідники. Один із військовослужбовців з автоматом вийшов із машини.

«Я став навколішки, тоді я був у шоці», — згадує Петро.

Розвідник йому розповів, що дійсно затримували пастуха, оскільки запідозрили його в співпраці з бойовиками. Коли батько запитав, чому не повідомили рідних про затримання, той пояснив, що Лавренюк втік посеред дороги в невідомому напрямку. Назватися розвідник відмовився: «Не маю права, у мене служба така». Але пообіцяв Петру повідомити, якщо його син знайдеться. Після цього повернувся до позашляховика, й авто поїхало.

Усі ці дні батько телефонував на номер Сашка, але у відповідь чув лише гудки. Вони припинилися невдовзі після зустрічі з розвідниками на блокпості.

«Я одразу зрозумів, що це все», — вирішив тоді Петро Лавренюк.

 

Офіційне слідство застрягло

Після звернення Лавренюка в міліцію, відкрили справу про незаконне позбавлення волі частина 1 статті 146 Кримінального кодексу .

Матеріали справи вміщуються до тонкої теки, яка завжди в Петра під рукою. Серед документів, наприклад, є розпорядження старшого слідчого Іллічівського райвідділу Маріупольського міськуправління. У листопаді 2014 майор міліції передоручив провести слідчі дії 31-й військовій прокуратурі, так слідство з’ясувало, що Олександра Лавренюка затримували розвідники 54-го окремого батальйону.

На початку грудня слідчий військової прокуратури опитав як свідка старшого лейтенанта Сергія Синьогуба. Допит проходив у Маріупольському аеропорту, де базувався армійський штаб. Протокол допиту на одну сторінку також є в теці Лавренюка.

Розвідник повідомив капітану юстиції, що перед затриманням, пастуха часто бачили на вівчарській фермі. Він викликав підозри, оскільки «безперешкодно ходив позиціями АТО». 23 жовтня до пастуха підіслали розвідника з позивним «Селя» — його ім’я в протоколі не зазначено. «Селя» мав перевірити зв’язок Лавренюка з бойовиками. Під час розмови, за словами розвідника, пастух сказав йому, що може організувати перехід на сторону «ДНР» і дав контактний телефон посередника. Після цього чоловіка затримали, щоби доправити для допиту до співробітників СБУ в Донецькій області та військової контррозвідки.

Петро Лавренюк. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Синьогуб, згідно з протоколом, стверджував, що до Лавренюка не застосовували фізичного насильства, а лише «обмежили його пересування». Везли у військовій вантажівці ГАЗ-66. Сам Синьогуб був у кабіні, а «Селя» охороняв Лавренюка в кузові. На ґрунтовій дорозі біля села Чермалик затриманий вистрибнув із машини і втік. Синьогуб розповів, що розвідники спробували знайти втікача, але безуспішно.

У протоколі опитування, який потім передали в міліцію й долучили до матеріалів справи, зазначено, що військовослужбовець із позивним «Селя» перебуває у відпустці, і його допитають уже після повернення. Але цього так і не сталося.

Петро Лавренюк вважає, що слідство навмисно не чіпає АТОвців. Він не довіряє свідченням Синьогуба й каже: якби Сашко втік у «ДНР» і був живий, то або дав би про себе знати — зателефонував би з чужого телефону, номери близьких він знає напам’ять, або хтось зі знайомих уже передав би від нього звістку батькам — Сашка в районі всі знали.

«Як скажеш, що наша українська армія забрала — усе, тут усе перевертається», — так він пояснює для себе відсутність результатів слідства.

Щоби дізнатися, що думає Сергій Синьогуб про звинувачення Петра Лавренюка, «Ґрати» спробували з ним зв’язатися, але актуальних контактів знайти не вдалося. За номером телефону з матеріалів справи відповів чоловічий голос: «Ні, це не Синьогуб» — і поклав слухавку.

У 2017 році Ярославу Писаренку, адвокату Лавренюка з безоплатної правової допомоги, довелося через суд вимагати в слідства матеріали справи. Отримавши документи, він виявив, що крім Синьогуба, більше нікого не допитали, і всі слідчі дії проводили з затримкою. Адвокат попросив суд визнати незаконною бездіяльність Волноваської поліції, куди направили справу з Маріуполя. Через місяць суд відхилив його позов, через те, що подібні скарги не можна розглядати під час досудового розслідування. Писаренко, у коментарі «Ґратам», зізнався, що він очікував такого результату. Але скаргу до суду необхідно було подати, щоби справа могла піти далі — до Європейського суду з прав людини. Тоді справою про зникнення пастуха вже зацікавилася нідерландська правозахисна група SJI (Stitching Justice Initiative), яка в результаті подала позов до ЄСПЛ про порушення Україною статті 2 Конвенції про права людини, у якій йдеться про відсутність ефективного розслідування злочину, що порушує право на життя. Справа тепер чекає своєї черги на розгляд.

Петро Лавренюк показує місце зникнення сина. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

На початку 2017 року карний розшук у Гранітному провів слідчі дії, але нічого нового не знайшов. У грудні того ж року суд визнав Олександра загиблим.

Навесні 2020 року слідство активізувалося після того, як його передали новому, уже сьому за рахунком, слідчому. Петра Лавренюка і його дружину Наталю ще раз опитали, знову попросили фото Сашка.

Ще раз допитали свідка Синьогуба, але, як повідомив слідчий Лавренюкам, той лише повторив, що нічого не пам’ятає — пройшло занадто багато часу. Другого військовослужбовця з позивним «Селя» знайти вже не змогли. Зв’язалися з командиром підрозділу, який у 2014 році базувався у Гранітному, але він теж не згадав ні прізвищ, ні адрес своїх бійців. Слідчий зустрівся з продавчинею Яною, але й вона відмовилася говорити.

«Ми вас прекрасно по-людськи розуміємо, але ви теж зрозумійте», — кажуть Петру Лавренюку в поліції, коли він лається щодо відсутності прогресу в справі.

Правоохоронці виправдовуються, що криміналістам не дозволяють проводити слідчі дії на прикордонних територіях, не кажучи вже про окуповані, а у 2014–2015 роках, під час активних бойових дій, «ніхто нічого не фіксував і не записував». Слідство зайшло в глухий кут.

 

Ворожка загубила слід

«Будь-якими способами треба знайти тіло», — постійно повторює Петро Лавренюк.

Він упевнений, що лише тоді можливий прорив у розслідуванні і з’явиться можливість визначити підозрюваних. Хоча поліція цього не підтверджує, батько вважає, що винні розвідники, які затримували Сашка.

«Я так думаю, якщо навіть візьмуть і знайдуть їх — ніхто не зізнається. Поки ми не знайдемо тіло, поки не візьмуть ДНК — і ми теж здавали ДНК — поки цього не зроблять, ніхто нічого не досягне. Ніхто не зізнається, оскільки вони пішли на таку справу», — розмірковує чоловік.

Наталя Лавренюк показує фотографії та звіти правозахисників про зниклих безвісти на Донбасі. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Упродовж 2014 року він робив самостійні спроби пошуку тіла свого сина, але потім військові перестали його впускати туди, де Сашко ймовірно зник. Батько звертався по допомогу в пошуках та ексгумації тіла до гуманітарної місії «Чорний тюльпан». Але там через відсутність точних координат місця поховання йому відмовили. Не допомогло і звернення до «Червоного Хреста». Організація, на прохання родичів, займається пошуком інформації про зниклих безвісти — таких випадків у їхній практиці натепер понад 800. «Червоний Хрест» також обговорює це питання в рамках гуманітарної підгрупи Тристоронньої контактної групи.

«Коли який-небудь старший із цих приїжджає… Ви на Мінські їздите, туди-сюди, ну скажіть! Але це всього-навсього розмови. На Мінських завжди обговорюють», — скаржиться Наталя.

До екстрасенсів Лавренюк пішов, зневірившись, коли зрозумів, що нічого іншого в нього не залишається. Знайшов контакти маріупольської ворожки Люби, яка займається пошуком зниклих безвісти. Жінка середнього віку попросила Петра приїхати до неї на прийом із фото зниклого. Коли вона взяла до рук фотографію Сашка, зображення почало скручуватися. Вона повідомила батькові — сина немає серед живих.

«Він два дні лежав без землі, на третій день — у землі», — так Люба розповіла про смерть Сашка.

На другий прийом вона попросила Петра привезти якусь річ, яка залишилася від його сина. Далі сталося те, що сильно вразило Лавренюка: ворожка, яка ніколи не бувала в Бойківському районі, у подробицях описала місцевість і дорогу, якою військові везли пастуха, вказала на місце, де його затримали й повідомила, що там є дві його речі.

«Я сидів і слухав, розкривши рота», — каже Лавренюк-старший.

Він запевняє, що жодних подробиць про зникнення сина ворожці, не повідомляв, вона розповіла все сама. Напарник Сашка, інший пастух, дійсно, знайшов на зазначеному місці плащ і наплічник.

Слід пастуха Люба загубила за кілька кілометрів від місця затримання, десь за пагорбом у степу. Петро сподівався, що якби вона приїхала на місце, то змогла б пройти далі. У липні 2020 року він зібрався до неї на прийом, але так до неї й не потрапив. Помаранчеві двері до її квартири в п’ятиповерховій хрущовці йому не відчинили. На телефонні дзвінки Люба довго не відповідала. А згодом надіслала кілька смс.

«Добрий день! Петре, тут така справа. Чоловік проти, щоби я їхала з вами. Вибачте», — спочатку написала вона.

Ще після десятка наполегливих дзвінків від зневіреного Лавренюка вона надіслала таке повідомлення: «До 27 липня я не беру. Я буду в Запоріжжі. У мене часу на це немає. Я працюю у двох містах. У мене багато людей».

І порадила привезти екстрасенса з Києва.

«Я розраховував на неї, а вона злякалася, здалася», — Петро Лавренюк абсолютно знітився від такої різкої зміни в намірах маріупольської ворожки. На столичних у нього грошей немає. За свої консультації Люба грошей не брала.

 

Дім спорожнів

Прийшовши раптово, війна з Гранітного нікуди не зникла: в’їзд до села досі перекриває блокпост і регулярно чути перестрілювання. Але й мирне життя в селі потроху відновлюється. Сюди ходить громадський транспорт і автомобілі з товарами. У Гранітному працює школа, крамниці, є своя амбулаторія. Благодійні організації допомагають відновлювати зруйновані будівлі, постачають жителям села вугілля, продукти і фінансують місцевих бізнесменів. Додаткове відчуття стабільності дають «люди в синьому» на полях вздовж дороги до Гранітного — це сапери, які займаються розмінуваннями.

Наталя й Петро Лавренюки. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Будинок Лавренюків — майже на краю села. Як і на багатьох інших будинках, на його стінах помітні сліди шрапнелі — результат обстрілів. Петро побудував цей будинок власноруч, коли його сім’я переїхала до Гранітного з Вінницької області ще за Радянських часів.

«У мене була маленька тимчасова будівля — дві кімнати й коридор. У 2012 році з’єднав це все, переробив. У нас тут не було ні ванни, ні води. Зараз є все», — розповідає Петро.

У його розповіді — суміш гордості та гіркоти, бо в будинку немає головного — дітей. Раніше тут жили разом із сім’єю сина — у нього було двоє маленьких дітей. Молодшого, Петра, назвали на честь дідуся. Він народився лише за кілька тижнів до зникнення Сашка.

У 2015 році від обстрілів загинула Сашкова дочка — Даша, якій тоді було два з половиною роки. Дитина була в сусідів, коли батьки, дідусь і бабуся поїхали в справах із села, — у цей час почався обстріл і в будинок потрапив снаряд. Умалом потрапив дівчинці в голову й у машині швидкої допомоги дорогою до Маріуполя вона померла. Її поховали на місцевому цвинтарі. Після смерті Даші і зникнення чоловіка, невістка з маленьким Петром поїхали з Гранітного назавжди. Відтоді Лавренюк-старший і Наталя залишилися самі.

Психологи «Червоного Хреста» намагаються допомогти впоратися з трагедією. Лавренюки кілька разів на рік зустрічаються з іншими сім’ями, що живуть у зоні АТО, у яких хтось пропав безвісти. Втім, подружжя вважає, що це не надто допомагає.

«Не знаєш як, за упокій ставити, або за здоров’я ставити. Ми навіть пом’янути його нормально не можемо. Біль, знаєте, наче лежить на душі», — сумує Наталя.

Могила Дар’ї Лавренюк. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Після стількох років слідства Петро зневірений, що поліція чогось досягне і знайде винних. Але і їхні імена для нього вже не такі важливі.

«Нехай живуть! У них теж є сім’ї. Не хочу нашкодити іншим сім’ям. Я з перших днів це казав і кажу — мені б лише знайти тіло», — каже Петро Арсентійович. Його душить напад кашлю — за останні кілька років у нього значно занепало здоров’я.

На місцевому цвинтарі похована онучка Даша. Її портрет вигравіруваний на гранітному камені: дівчинка з хвостиком на маківці широко усміхається. На могилі яскраві квіти. Крізь тротуарну плитку наполегливо пробивається трава. Петро й Наталя приходять її прибирати.

 

 

80 відсотків українців вважають, що в суді виграє багатший або більш впливовий
80

відсотків українців вважають, що в суді виграє багатший або більш впливовий

Монолог голови Ради суддів Богдана Моніча «В Україні сформувалася традиція — в усіх проблемах звинувачують суди»

«В Україні сформувалася традиція — в усіх проблемах звинувачують суди»

Монолог голови Ради суддів Богдана Моніча

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів