Із початку вторгнення Харків став одним із головних напрямків атаки російських військ. Його не вдалося взяти одразу, тож місто почали обстрілювати з важкої артилерії і бомбити з літаків. Ще більшою мішенню він став після того, як російська армія покинула Київську область, відійшла від Сум та Чернігова. 

Тетяна Козак розповідає, як виживає місто під постійними обстрілами.

Регулярні обстріли витіснили життя з харківських вулиць у підвали. 

В одному з них стоїть великий дерев’яний стіл — зранку і ввечері на ньому вимішують хліб, надаючи тісту красиву круглу форму з характерним розрізом зверху, потім кладуть у піч і невдовзі дістають із неї золотисті буханки. Їх ріжуть — тому що там, куди везуть хліб, може не бути такої можливості. Фасують у крафтові пакети. Наступного дня хліб розвозять: передають бійцям тероборони й у підвали міських районів Салтівки та ХТЗ, де ховаються від обстрілів росіян мирні мешканці. За день випікають до 120 буханок. Могли б і більше, але пічка — одна. 

Волонтери випікають хліб у Харкові, березень 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Процес відбувається під звуки артилерійської канонади. Вона посилюється після комендантської години, яка тут починається о шостій вечора. Новачкам у місті звуки обстрілів даються важко, але місцеві вже навчилися слухати їх спокійно, розрізняючи види снарядів та приліт з відльотом. Місто почали бомбити з перших днів війни — спершу його північні частини й східні околиці. 1 березня Росія завдала ракетного удару по серцю Харкова — площі Свободи. По центру міста били «Іскандерами» та «Смерчами», перетворюючи пам’ятники архітектури, парки, університетські корпуси, офіси й адміністративні будівлі на руїни. Вибухові хвилі пройшлись вітринами десятків магазинів і вікнами сотень будинків. У місті зруйновано майже тисяча будівель. Харків — суцільна рвана рана. 

«Робота якось допомагає із цим впоратися, немає часу думати про це — тільки про те, що є справи», — говорить Ксюша. 

Вона — художниця, а зараз пече хліб. Їй допомагають сестри. Їхній батько мобілізувався. 

Раніше Ксюша, як і багато інших харків’ян, любила ходити у «Старик Хем» на вулиці Свободи. Після ракетного удару 14 березня культового бару більше немає. 

За тиждень до того снаряд пошкодив будинок «Слово», резиденцію письменників та поетів розстріляного Відродження. 

Богдан говорить: «Я ще жодного разу не плакав, тримаюся до перемоги, але воно просто таке…. от скоти! Воно якось намагаєшся блокувати в себе якісь штуки, що попадають в цивільні будинки, у квартирні звичайні. А тут воно коли попадає в будинок Слово вже не можеш терпіти, бо воно значимая якась штука. І воно все згадується, все навалюється».

Поки стигне хліб, Богдан береться за вечерю: сьогодні — макарони з тушкованкою та томатним соусом. Довкола столу збирається велика новоспечена волонтерська сім’я й промовляє молитву: «Слава Україні — Героям Слава! Слава нації — смерть ворогам! Україна — понад усе! Путін — хуйло! Российский военный корабль — иди нахуй!».

Щовечірнє.

***

Волонтерство — нова форма творчої синергії у Харкові.

24-річна Тетяна Голубова займалася культурним менеджментом двох відомих харківських незалежних театрів «Прекрасні квіти» та «Нєфть». Тепер, коли війна поставила все на паузу, її колективи зайнялися гуманітарною допомогою мешканцям постраждалих районів міста. Ліки та їжа — основна необхідність. 

Харківська волонтерка Тетяна Голубова, 19 березня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

«Дуже дивно, що я оточена тими самими людьми по суті, з якими я працюю, але ми повністю змінили вектор і тепер шукаємо, де знайти 20-тонну фуру, які бронежилети замовити і ще якась штука, про яку я не подумала місяць тому», — розповідає Тетяна. 

Багато хто допомагає віддалено, тільки Тетяна і ще кілька її колег — у Харкові. Вона не поїхала, тому що тут вся її сім’я, і саме тут вона відчуває себе корисною. 

«Я розумію, що якщо я поїду, то мені стане гірше», — пояснює свій вибір залишитися Тетяна. 

Хоча вдома, у рідних, вона давно не була. Всі ці дні живе та працює з іншими волонтерами. «Мілітаристський ко-лівінг» — так вона називає свій сьогоднішній стиль життя. До сирен і обстрілів звикли — вже не кожного разу спускаються під землю. Але Тетяна продовжує спати у підвалі, де у неї є світло і проведений вайфай. 

Впродовж дня волонтерська група допомагає приблизно чотирьом тисячам людей. Більшість — цивільні. 

Разом із нею працює поет та музикант Олег Каданов, фронтмен «Оркестру Че» та учасник групи «Лінія Маннергейма». 

Харківський рок сьогодні — це закривати потреби військових на передовій. Каданов так і робить: дістає коптери, тепловізори, бронежилети — все, що потрібно. Офіційна сторінка у фейсбуці іншого харківського поета та письменника Сергія Жадана, висунутого цього року на Нобелівську премію з літератури, перетворилася на бойовий листок і хроніку воєнного Харкова одночасно. Він не поїхав з міста, і між збором грошей на гуманітарку і доставкою допомоги разом зі своєю групою «Жадан та Собаки» підтримує дух харківського спротиву. Він — його лідер, його оберіг. 

«Зараз ми знаходимося в якомусь потоці… у постійному тонусі. Часу рефлексувати немає», — описує загальний стан Тетяна.

Вулиця Мироносицька у Харкові після обстрілу, березень 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Поки війна не підійде надто близько. Два дні тому на Салтівці загинули двоє водіїв, які розвозили гуманітарну допомогу.

«Коли приходять звістки, що загинув хтось із передової, ти до цього наче готуєшся, — каже волонтерка. — А коли цивільні, з якими ти просто вчора говорив… А сьогодні тобі кажуть, що його Градом зачепило — і все, цієї людини немає… Це, звичайно, грузить».

«Але на ранок воно наче проходить, — додає Тетяна. — І дуже рятує комунікація: нас багато, ми підтримуємо одне одного. Немає відчуття ізольованості».

***

Харківські райони Північна Салтівка, Індустріальний та П’ятихатки планомірно знищує російська артилерія. У підвалах понівечених снарядами багатоповерхівок ховаються люди, які не можуть або відмовляються залишати рідні домівки. Станція метро ХТЗ біля тракторного заводу стала для мешканців цього південно-східного району новим домом.

У перший тиждень тут жили до 800 осіб. Це коли кожен метр станції, платформи, вхід та вагони, — заповнені людьми. Стільки людей живе зараз на станції Героїв Праці на Салтівці, яка була раніше найгустонаселенішим районом Харкова. На ХТЗ — вільніше. Залишилося близько 250 людей.

Спершу їх називали «товариші пасажири», потім — «товариші, які переховуються», а тепер уже «товариші мешканці».

На підлозі розстелили каримати, надувні матраци, ковдри, спальники, є стільці — хто що зміг принести. Деякі поставили намети та сплять у них — хоч якесь відчуття приватності. Поїзди метро не ходять, а вагони зайняті мешканцями — всередині темно, але тепліше та затишніше. З людьми живуть домашні улюбленці.

Намети на станції метро у Харкові, 22 березня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Тут усім керує Ольга. Півтора року до війни вона працювала черговою станції: стежила за рухом поїздів і безпекою пасажирів. Зараз стежить за харчуванням, чистотою та порядком.

Після того, як у її квартирі не стало вікон від вибухової хвилі, вона з чоловіком та папугою перебралася жити на станцію. Це сталося 28 лютого.

«Була вдома, вийшла на балкон, — розповідає Ольга. — Хотіла покурити в кулачок. Дивлюсь, щось сильно розліталися ракети, гримить. Кинула. Думаю, щось мені не подобається там. Тільки заходжу і кажу чоловікові: ми в ту кімнату не підемо, там не дуже добре, — і буквально за дві хвилини вибухова хвиля! Ми вночі були ще вдома через комендантську годину. А вранці позабивали вікна фанерами, балкон забили — і сюди».

Дітей відправили в безпечне місце, а вона з чоловіком — також працівником метрополітену — залишилися жити і працювати на рідній станції. Зарплату їй зберегли.

«Йдеш раніше з роботи — і додому швидше-швидше. 12 години відпрацювала, втомилася. Я у житті не могла подумати, що мені навпаки хотітиметься швидше сюди!».

Спочатку були проблеми: деякі чоловіки напивались і шуміли, заважали, їх довелося спровадити зі станції. Але зараз, за ​​словами Ольги, вони всі — «велика дружня сім’я». Люди обладнали дві кухні, де готують для дітей гарячу їжу. Самі стежать за чистотою. Волонтери привозять все необхідне. Є фельдшер — теж місцевий мешканець. Нещодавно прийшли виховательки та займаються з найменшими. Планують організувати заняття для старших дітей.

Діти Ольгу люблять — називають «тьотя Оля» і обліплюють з усіх боків, коли вона приходить на платформу.

Людей, які залишаються на станціях, мотивує не так місцевий патріотизм, хоча він теж є, але, швидше, розуміння того, що це — найбезпечніше місце в місті. А може, й у країні — враховуючи те, що ракети летять до самого Львова. Безпечно не тільки тому, що конструкція станцій, збудованих за радянських часів, дозволяє пережити найстрашніше бомбардування, але й тому, що це — централізоване місце для укриття. Сюди приходить гуманітарна допомога, тут можна знайти лікаря, а в разі чого, не дай Боже!, людей можна евакуювати тунелями на іншу станцію. Для тих, хто з дітьми, та й самим дорослим важливо, що тут майже не чути звуків обстрілів.

— Дім, дякувати Богові, витримав. Тому що бомбили не зовсім там, де ми жили. А далі — звуки, вибухи — це було так страшно! — Розповідає 57-річна харків’янка Вікторія. Вона разом із 35-річною донькою Єленою та 8-річним онуком ховаються на станції ХТЗ вже три тижні. Після того самого бомбардування.

— Це коли вони просто перестрілювалися, — продовжує розповідь мами Єлена. — А коли вже скинули бомбу з літака, і коли вона потрапила в землю, землею пішла хвиля, яка всюди дістала!

— Я просто запам’ятала ось це от три рази «бух-бух-бух» і потім здригання всього, — згадує Вікторія. — Я притулилася в підвалі до землі просто, закрила вуха і думаю: хоч би не обвалився підвал, хоч би в нас нічого не потрапило. Вранці о 8-й годині ми бігцем-бігцем сюди.

Коли розповідають, як це, жити у метро, то ​​кажуть «людина до всього пристосовується». Тільки не до артобстрілів і не до того, що у квартирі, в якій жили батьки Вікторії, а тепер вона сама, немає вікон.

Чергова Ольга (праворуч) з дітьми, які живуть на станції у Харкові, 22 березня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

У перші дні війни вона ще продовжувала працювати продавчинею в мережі тютюнових кіосків. Згадує, як після перших вибухів, з п’ятої ранку до обіду 24 лютого, не відходила від віконця — люди скуповували все підряд. А тепер немає транспорту, щоб дістатися до свого робочого місця. Якщо взагалі кіоск залишився цілим після обстрілів і мародерів.

На станції ХТЗ харків’янки щодня мріють почути новини про перемогу.

«Шкода фарби немає, — серйозно каже Вікторія. — Я написала б на вагоні: так буде не завжди, ворог буде розбитий, перемога буде за нами!».

Знищення рідного міста мати та дочка називають «звичайним фашизмом». Росіянам обіцяють ніколи не пробачити.

***

Кілька рядів акуратних могил із прапорами України, які майорять над ними. «Алея слави» — місце поховання загиблих в АТО, створене на Безлюдівському цвинтарі у Харкові у 2017 році. Ще в одному ряду — свіжі могили тих, хто загинув 2022 року. Поки що — без синьо-жовтих стягів.

55-річного нацгвардійця Миколу Бевзенка проводжає два десятки товаришів по службі. Він загинув під Балаклією, що на Харківщині, під час артобстрілу блокпосту. Микола останнім пішов в укриття — як досвідчений боєць, який пішов в АТО ще 2014 року, допомагав сховатися нещодавно мобілізованим. Уламок увійшов у ключицю і пошкодив хребет. Приїхала швидка, але шансів урятувати майже не було. Коли товариш по службі з позивним Рой розповідає це, то зривається на сльози, намагається взяти себе в руки, вибачається.

Поховання нацгвардійця Миколи Бевзенка на Безлюдівському цвинтарі, 20 березня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

У Миколи залишився син — воює у Чернігові. Над труною схилилися дружина і донька. 

«Сволочи! Такі сволочи! Колечка, за що вони 

Какой красивий — й вуса в нього, й брови чорні. Очка тільки закриті.

Скільки планів у нас було з тобою

Моя маленька, не побачить папка тебе на випускному в платті красивому. Й заміж дитину не поведе. 

Завжди будемо памʼятати. 

Ти наш герой! Наш герой!

Скільки тебе ждала, скільки виглядала, завжди приходив живий

Який ти маленький став наче, ой, який малесенький.

Пальчики мої, й ніжки, й носик, і очка.

Закрив ти назажди ці очі свої красиві карі-карі 

Господи! 

Ой, всі дівчата бігали за твої карі очі, зводив їх з ума!

Я ж думала ти викрутишся! Ти мав був викрутитися! 

Раді мене, раді Катєчкі. 

Як ти не вижив! Ну чого ти не вижив?! Чому? 

Чому ти шийку свою підставив? 

Господі!

Спи спокійно.

Ой, ми переможемо, переможемо!».

Коли труну опускають у землю, товариші по службі роблять три залпи з гармат. По черзі кидають жменю землі. Могильники надто спритно орудують лопатами, і за хвилину виростає горбок, на якому встановлюють хрест.

Одразу поруч ховають ще одного військового. Його привезли вже у закритій труні. В останню путь проводжає мати Шура. Син, 51-річний Ігор Шендрик, загинув під час масованої атаки на Харків. Снаряд поцілив у нього на вулиці Мироносицькій, покалічивши тіло.

Мати розповідає, що до повномасштабного вторгнення Ігор два роки відслужив в АТО танкістом, повернувся з медалями. У лютому знову пішов воювати. Поки чекав черги на танк, записався до тероборони.

«Він уранці приходив, з 11-ої до пів на першу, — згадує Шура. — Йому дозволили забігти до мене, він приніс — у мене день народження був — приніс і все… А ввечері авіаналіт — і все».

Про те, що сина немає, мати дізналася лише чотири дні потому. Поховали за кошти міста. 

— Тепер я залишилася одна.

Жінку прийшов підтримати її сусід, який мешкає через дорогу. Раніше вони разом ховалися у бомбосховищі. Але зараз перестали, просто не зважають на повітряні тривоги. Інші сусіди поїхали й залишили на Шуру своїх котів — аж дев’ять, вона їх тепер годує.

«Я нікуди не поїду! Якби я молодша була, я пішла б зараз на фронт і там би воювала — чесно! Я нічого не боюся… Хоч би одного суку цього, росіянина, падлу, вбити. За що вони на нас напали!»

Тихе поховання її сина переривають звуки далекої артилерії. 

Поховання нацгвардійця Миколи Бевзенка на Безлюдівському цвинтарі, 20 березня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Офіційних даних про загиблих українських військовослужбовців, які захищають Харків, не повідомляють, виходячи з логіки воєнного часу. Виконувач обов’язків начальника Харківського обласного бюро судмедекспертизи Юрій Кравченко каже, що військові складають невеликий відсоток від усієї кількості загиблих. Але цифри також не називає. Тільки уточнює, що гинуть найчастіше від мінно-осколкових поранень. У той час як цивільні — здебільшого від снарядів та через травми внаслідок обвалу будівлі. Тіла всіх загиблих внаслідок бойових дій оглядають судмедексперти, і висновок разом зі знайденими осколками передають до правоохоронних органів, які збирають докази воєнних злочинів.

Бюро розташоване на вулиці Дмитрівській — там тіла лежать прямо у дворі. При світлі дня їх оглядають експерти та виписують свідоцтво про смерть. Потім пакують у поліетиленовий рукав чорного кольору, який почала виготовляти місцева пакувальна компанія, коли не стало мішків для трупів.

Кравченко пояснює, що трупосховище не розраховане на таку кількість жертв, тому він вирішив зберігати їх на вулиці, поки дозволяє погода. За день харківський морг із філіями приймає до 50 тіл, що трохи менше, ніж у період епідемії коронавірусу.

Здебільшого це цивільні, які померли ненасильницькою смертю, уточнює Кравченко. В умовах війни родичі часто перебувають далеко і не можуть забрати загиблих — їхнє поховання стає завданням держави. Тому тіла накопичуються в морзі так, що їх уже ніде зберігати.

Будівлі — понад 200 років. Її віддали під бюро судмедекспертизи у 1933 році, у період Голодомору.

«Тоді — у нас є документи — до моргу нашого надходило 200 тіл на день. І так само вони зберігалися у нас у дворі, так само їх оглядали експерти», — проводить історичні паралелі Кравченка.

У 2009 році журнали реєстрації смерті від голоду у 32-33 роках, що зберігалися в бюро, стали доказами у кримінальному процесі щодо Голодомору. З 2014 року тут проводять експертизи щодо загиблих через російську агресію. Сам Кравченко брав участь в ідентифікації жертв катастрофи пасажирського рейсу МН-17, збитого в небі над Донбасом російським БУКом, який забрав життя 298 людей.

***

Застосунок чоловічим голосом оголошує повітряну тривогу. Я встигаю дістатися до Харківського літмузею. Він офіційно закритий на період воєнного стану, а колекція вивезена у надійне місце. Але 21 березня сюди приходять Сергій Жадан та Іван Сенін, щоб прочитати вірші до Міжнародного дня поезії. Зазвичай, музей відзначав цей день фестивалем «Читання на дробині» у своєму дворику. Тепер вирішили лише записати відеоролики у приміщенні, на тлі сходів. Поети на неї забиратися не стали, всупереч багаторічній традиції, яка склалася.

Жадан вибрав зі старого, ще до майданного періоду — «Декому краще вдаються приголосні, декому голосні». 

Сенін читає новий вірш «Непрощена неділя». Останні рядки висловлюють те, що зараз відчувають багато харків’ян:

«Усім, хто напав на наш дім

Ніякого нахуй прощення».

Іван Сенін читає вірші у харківському Літмузеї, 21 березня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Жадан, завантажений волонтерськими справами, біжить, попри повітряну тривогу. Ми з Сеніним залишаємося перечікувати її у приміщенні. Говоримо про війну. Він розповідає про свою найстрашнішу ніч, коли Харків кілька годин накривали артилерією і бомбили з літаків — тоді він подумав, що, можливо, краще поїхати з міста, але врешті-решт залишився. Розповідає про попадання ракети в площу Свободи та будівлю адміністрації, де на той момент був його брат — він, на щастя, вижив. Про те, як звикаєш до обстрілів, і що знову хочеться слухати музику. Що пора робити концерти, щоб хоч якось відволіктися від війни, нагадати собі про нормальне життя. Розмірковуємо, як можна спокійно матюкатися при мамі, і що мат міцно увійшов у мову політиків і дипломатів.

«Це не мат, — каже Сенін, — Це максимально емоційне забарвлення. Зараз вигадувати отакі реверанси, щоб донести, замість того, щоб сказати: «Їбана русня». Потім, коли ми Кремль спалимо, можна буде вигадувати щось таке. Метафори, образи. Зараз максимально пряма, неприхована, праведна лють. А як чинити інакше».

Додаток на мобільному знову дає знати: «Увага, відбій повітряної тривоги». Можна виходити.