«У мене нема слів, мам». Україна повернула з російського полону 205 своїх оборонців — репортаж з обміну

6 травня у Чернігові зустріли звільнених українських військовополонених. Репортаж «Ґрат» з 64-го обміну. 

«Ми всіх хлопців зустрічаємо»

На майданчику неочікувано зібрався цілий мітинг — десь понад ста людей. Подібні зібрання відбуваються щотижня по різних містах — їх влаштовують рідні військовополонених, щоб нагадувати про своїх у полоні та вимагати їхнього повернення. Вони обʼєднуються у громадські організації та координують зусилля між родинами, щоб діяти ефективніше. 

На місці зустрічі всі стають за стрічку, яку натягнула поліція, щоб звільнити проїзд для автобусів. Розгортають синьо жовті прапори з обличчями та іменами полонених, банери, бригадні прапори. Багато хто має в руках роздруковані фотопортрети різних розмірів чи просто таблички з іменами та номерами бригад. Мають при собі такі ж портрети інших зниклих безвісти чи підтверджених у полоні, чиї родини не змогли сюди доїхати.

Переважна більшість з них цього разу не зустрічають своїх рідних, а чекають на звільнених полонених, щоб їх опитати: хоч щось дізнатись про свого сина, чоловіка або батька. Спілкуються з пресою з надією, що це допоможе звільненню.

«Ми всіх хлопців зустрічаємо. Якби свої були, то взагалі було б добре!»  — так кажуть на цьому зібранні.

Повернення українських військових після полону в Росії, 6 травня 2025 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Подружжя Галина та Іван, які вже півтора року як переселенці з Семенівської громади, що близько кордону з Росією, приходять зустрічати військовополонених не вперше. Вони чекають на сина Івана Романа з 72-ї бригади Чорних Запорожців. Сьогодні рівно два з половиною роки, як він у полоні. Потрапив до росіян під Вугледаром. Підвал, де він був з побратимами, закидали гранатами: два «двохсотих», а два вижили — так опинився у полоні. Три місяці Іван був зниклим безвісти, але перед новим роком росіяни виставили його допит у соцмережі. Так батьки дізнались, що він живий. Був у донецькому СІЗО, а тепер у російській колонії в Бійську на Алтаї. 

— З крайнього обміну було одинадцять хлопців з Бійську. Я з п’ятьма поспілкувався, і один був з камери напротів якраз сина… Кажуть хлопці, що худий, бо там всі худі, бо погано годують. А так живий-здоровий. Відносно, — розповідає Іван. 

Сина в сьогоднішньому обміні немає. Але батьки тут, щоб знову поспілкуватися з тими, хто повернеться, та розпитати про нього. 

Гранатометник Олександр Макарюк з 95 десантно-штурмової бригади зник безвісті десять місяців тому. Його сестра Юлія та мати Людмила Іванівна вперше приїхали на обмін з надією знайти хоч якусь інформацію про нього. Бо до сьогодні — жодної звістки.  

— А вдруг, — каже Людмила Іванівна. 

Вони з Кролевця на Сумщині. З цього містечка тут ще понад десятка родин — їхні рідні служать в різних бригадах, але вони організувались та приїхали на обмін кількома автобусами. 

Олександра приїхала разом із подругою аж із Запоріжжя та на обміні вдруге. 

— Я для себе вирішила, що хочу спробувати це відчути так. Тут побачити це все на свої очі. Якась надія є, — каже. 

Майже три роки у полоні її чоловік Степан Джегало із 25-ї десантно-штурмової бригади. Олександра знає, що він живий, в якій колонії, але на обмін ніяк не потрапить. 

— Один раз я пропустила тільки. Мене не було в Україні, тому я пропустила обмін, — каже Марʼяна, дружина Сергія Павленка з 46-ї бригади. 

Він у полоні з 2022 року. У цьому обміні її чоловіка знову немає. Як і побратимів з його бригади. Однак, за спостереженнями Марʼяни, порівняно з попередніми роками в обмінах є «прогрес».

— Дякувати Богу, що хлопців повертається все більше і більше!

«Трохи нас повернули, але ще багато хлопців осталося»

Усього 6 травня чекають на повернення 205 українських військовополонених: з них три офіцери, решта — солдати та сержанти. Це бійці ЗСУ, зокрема Військово-морських сил, Повітряних сил, Десантно-штурмових військ, Сил ТрО, а також Нацгвардії та прикордонники. Вони обороняли Україну на Донецькому та Луганському напрямках, на Запоріжжі та Харківщині, у Херсонській, Сумській та Київській областях, а також захисники з гарнізону Маріуполя. До Росії повертається стільки ж їхніх військовослужбовців. 

Спочатку на машинах швидкої допомоги привозять двох звільнених військовослужбовців у важкому стані. Вони не пересуваються самостійно, їх везуть на каталках — одразу до лікарні. 

— Вітаємо! Вітаємо! —  скандують прибувшим вслід.  

— Хлопці, ви герої! Ви найкращі! Дякуємо вам! — лунає з усіх боків. 

— Дякуємо! Дякуємо! — скандують родини. 

— Я теж радий, що я дома, — відповідає тихо, але впевнено колишній військовополонений. — Три роки чекав цього. Дякую вам, що ви зібрались. Слава Україні! 

— Героям слава! Смерть ворогам, — йому відповідають. 

І знову: «Ві-та-є-мо»! 

Решту військовополонених привозять за годину. Спочатку чутно сирени поліції. Потім на двір один за одним заїжджають великі автобуси. Зустрічаючих розподіляють по секторах, щоб не пропустили своїх. Все перетворюється на емоційний хаос, як тільки військовополонені ступають на землю: рідних вже не стримати.

Повернення українських військових після полону в Росії, 6 травня 2025 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Інга і Анастасія з Одещини стоять разом із родинами та побратимами нацгвардійців. Вони купили празький торт та свічки 25 — стільки років у квітні виповнилось їхньому братові Юрію Добріву. Сьогодні він повертається після півторарічного полону разом із побратимом з президентської бригади «Буревій» Владиславом Півторакою. 

— Нарешті ми в обмінах побачили наших! — каже Анастасія. — Сьогодні додому заїдуть два наших хлопчики. Ми дуже багато за них боролися, тому є плоди. Продовжуємо боротися далі, є ще інші і ми чекаємо на кожного. 

Юрія тримали у Свердловській колонії на окупованій Луганщині. Про те, що він там, сестри дізнались зі свідчень військовополонених, які бачили його. Він потрапив у полон під час боїв у Серебрянському лісі. Жінки, які обʼєдналися з іншими родичами військовополонених, кажуть, що по бригаді загалом «погана статистика»: лише 10 з 109 — офіційно у полоні, а решта — зниклі безвісти.   

Сестри вже і сміялись, і плакали на радощах. Хвилювались, що торт брату буде не можна — наслідки недоїдання у російському полоні, але все одно вирішили, що віддадуть, на згадку. Роздивлялись перші фото та відео звільнених, зроблених перед тим, як вони пересіли в українські автобуси, але на них брата не помітили. Але впізнали його, щойно він зійшов з автобуса, та біжать у сльозах обійматися. 

— Вот он!

Інга та Анастасія запалюють свічки, вручають йому торт. 

— Чуть-чуть задержался, — жартує він про свій день народження і теж плаче, обіймає сестер у відповідь.

Повернення українських військових після полону в Росії, 6 травня 2025 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Не розтискаючи обіймів, вони відходять подалі від журналістів, щоб оговтатися, подзвонити рідним та близьким. 

— Я просто думав, я не вернуся. І це просто для мене диво, чудо. Такі емоції, що просто не передати словами!, — радо ділиться своїми почуттями із журналістами Денис, 21-річний солдат з 28-ї бригади. Ще в автобусі дорогою до Чернігова він життєрадісно співає «Ой, у лузі червона калина». Це відео, яке опублікував Координаційний штаб, тепер всі поширюють. 

Денису хтось пропонує телефон, щоб подзвонити рідним, які на Житомирщині, але він не памʼятає номера.

Олександр Мойса з 32-ї бригади ЗСУ одразу набрав свою маму. 

— А тебе Передриха не зустріла? — чутно, як вона каже у трубку. 

— Є! Є, Таня! Є осьо я, — кричіть жінка, що стоїть поряд із Олександром. Вона його односелиця з села Шарки на Київщині. Має сина Сергія Передеру, який досі безвісті зниклий.

— У мене все добре, — каже мамі Олександр і зі смутком додадає, —  Трохи нас повернули, але ще багато хлопців осталося. 

Повернення українських військових після полону в Росії, 6 травня 2025 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Додому, у Кременчук, додзвонився морпіх Павло Коник. За роки полону чоловік витончився, щоки глибоко впалі, й зараз його міцно тримає рука побратима.

— Ало, мама, ввімкни камеру. Ти мене чуєш? — йому відчутно важко говорити, — Я дома, я в Україні, нарешті Я дуже вас люблю з батьком. Люблю всю нашу родину. Мама, я за тобою соскучився, соскучився за батьком. Я намагаюсь… В мене нема слів, мам. Я три роки 13 днів у полоні. Нарешті я вдома. Нас тут зустрічають люди, зустрічають побратими, військові, цивільні, журналісти. Я дуже всім вдячний. Саме головне почуй мене, від мого серця, я вас дуже сильно люблю! 

У цьому обміні він не один зі своєї 36-ї бригади, яка боронила Маріуполь. Колишні військовополонені обертаються у прапори, стають разом із побратимами та рідними тих, кого ще не дочекалися, та фотографуються на згадку.

Родина Лосів з Чернигівщини міцно тримає у своїх обіймах 23-річного сина Андрія — бійця 108 бригади ТрО. Він повернувся після семи місяців полону, куди потрапив у боях на Донеччині. 

«Ми тебе будемо ждать. Ми нікуди не підемо, — запевняють його рідні. — Біля автобуса ми тебе ждем. Ти не думай, що ми підемо. Ми тут будемо, ще тебе проведем, обміняємося телефонами і потім ти тільки поїдеш. Він думає, що ми вже підемо. Ми нікуди вже не йдемо».  

Решта родичів намагаються опитати якомога більше звільнених з полону. Одні шукають звільнених із конкретних колоній, бо знають, що їхні рідні там, інші — просто хоч якусь інформацію. У людей приготовлені фотографії із телефонами на звороті, щоб потім можна було звʼязатись, якщо людину впізнають. Інші просто дають погортати фото у телефоні. Військовополонені уважно все передивляються. 

Повернення українських військових після полону в Росії, 6 травня 2025 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

— А в Курській області ніхто не був з вами? — питає одного зі звільнених жінка.

— Там криті камери, — відповідає, тобто він бачив лише тих, з ким був у камері.

— Якщо я вам фото покажу з Курської області, може ви когось впізнаєте?

— Він на Кіровську був. Виправна колонія №8, — знаходить знайоме обличчя на фото з телефона. 

Жінка залишає йому контактний телефон на папірці, просить передзвонити пізніше. 

Подружжя Романів, Галина та Іван, щасливі: опитали 8 колишніх полонених з 15, що повернулись з Бійської колонії. 

— Більше половини! — радіє Іван, — Всі вони підтверджують, що Ваня там. Він живий-здоровий! Наступного разу може бути він! Я кричу. Ми завжди будемо приходити. Я обіцяю, навіть як мій син прийде, ми все одно будемо приходити хлопчиків вітати. Вони дуже раді, що їх зустрічають рідні тут. Вони такі бідні, худесенькі. Нічого! Відгодуються!

З березня 2022 року, за даними Координаційного штабу, визволили з російської 4757 українських громадян. Росія не повідомляє, скільки ще українських військових та цивільних тримають у її СІЗО та колоніях, але рахунок йде на тисячі. На заклики повернути всіх на всіх Кремль не відповідає.