Розсудіть по-братськи: як цілий район Миколаївщини рік живе без правосуддя

За три роки судової реформи кількість суддів в Україні скоротилася на третину. В результаті масового виходу «старої гвардії» у 2016 році та тривалої переатестації без уповноважених суддів залишаються цілі райони. «Ґрати» вирушили на північ Миколаївської області, щоб подивитися, як місцеві жителі справляються зі своїми проблемами без судової влади.

Неробоча атмосфера

Пообідня спека останніх серпневих днів занурює селище Братське в типову південну сієсту. Продавчині у пристанційних магазинах щільніше закривають жалюзі і дрімають під дзижчання вентиляторів. Офіціантка єдиного кафе безжально обриває прохання відвідувачів про лимонад «мохіто»: «Закінчився!» Двоє водіїв, недовго поміркувавши, беруть пиво — все одно рейсів сьогодні вже не буде.

Одноповерхова будівля місцевого районного суду стоїть під сонцем на центральній площі. Його працівники, здається, з останніх сил намагаються не піддаватися загальному ледачому настрою. Охоронець, побачивши мене на порозі, навіть вмикає рамку металошукача, старша секретарка Анна Сівірян за віконцем прийому документів починає перебирати якісь папери.

Фото: Игорь Бурдыга, Ґрати

Останнє засідання тут відбулося 17 жовтня 2018 року — наступного дня у єдиної судді Інни Скарницької закінчилися п’ятирічні повноваження. З того часу Братський районний суд, висловлюючись пафосною професійною мовою, «не може здійснювати правосуддя». Проте всі дев’ятеро його працівників продовжують щодня ходити на роботу.

Взагалі-то їх має бути навіть більше: за штатним розкладом, для Братського району передбачено щонайменше троє суддів. Але у вересні 2016 року Сергій Мартинюк та Валентина Губанова, як багато їхніх колег у всій країні, вирішили не чекати анонсованого кваліфікаційного оцінювання й обов’язкового електронного декларування майна і та пішли у відставку на гарантовану суддівську пенсію — понад 20 тис. гривень. Того року в Україні майже одночасно звільнилися півтори тисячі суддів.

Адвокатка з Братського Оксана Козиревич, як і багато її колег, відчула проблеми від скорочення на собі: розгляд справ її клієнтів затягнувся на довгі місяці. Але зла на суддів вона не тримає.

«У нас люди по Братському говорили, що судді позвільнялися, щоб приховати свої статки. А я думаю, просто злякалися переатестації. Та немає в них таких статків, щоб приховувати від декларування. Але коли тобі вже під 60, вчитися, готуватися до іспитів, напевно, це якось пізно. Ось у сусідньому Южноукраїнську судді не змогли пройти переатестацію, так одного інфаркт прямо під час іспиту схопив», — із сумною посмішкою розповідає вона.

Скарницька була єдиною суддею в Братському районі два роки, мала в день по 15 засідань. Статистика, яку керівниця апарату суду Сніжана Дарієнко регулярно веде і публікує на сайті, свідчить: відсутність у судді повноважень не зупинила й навіть особливо не зменшила потік звернень. Із серпня 2018 року, коли нові справи перестала розподіляти на суддю автоматична система, їх надійшло понад 850.

«Ми просто, як і раніше, приймаємо до розгляду все: позови, адмінпротоколи, клопотання слідчих, скарги громадян, — пояснює Дарієнко. — Сьогодні просто не базарний день. Ось у п’ятницю, коли прийдуть маршрутки з сіл, підтягнеться народ із заявами».

Що ж робити з усіма цими новими зверненнями? У суді не одразу знайшли рішення, визнає керівниця апарату. «У кримінальних справах затримка недопустима. Тому їх через обласну апеляцію почали перерозподіляти на сусідні суди», — розповідає вона. З цивільними позовами виявилося складніше — вони в Братському суді накопичувалися ще півроку.

Купідони мимоволі

Одноповерхова хатка, де розмістився офіс Оксани Козиревич, втулилась між будівлею суду і місцевим «Білим домом» — чотириповерхівкою районної адміністрації. «У нас суд тричі переїжджав по селищу, і я завжди переїжджала за ним, — розповідає адвокатка, яка веде практику в Братському вже дев’ять років. — Не переїжджати ж тепер у сусідній район».

Козиревич веде здебільшого цивільні провадження: встановлення фактів при оформленні пенсій та спадщини, розлучення, розділи майна й опіки над дітьми. Специфіка сільськогосподарського регіону додає до них спори через землю, перегляд договорів оренди і навіть сварки бджолярів. «Буває, хтось поля хімікатами потравить, а бджоли мруть — ось і збиток. Або один рої поб’ються, а бджолярі в суді з’ясовують, хто винен», — адвокатка, здається, сама сміється над своїми справами.

Фото: Игорь Бурдыга, Ґрати

До лютого 2019 року у Козиревич та її клієнтів ще була надія, що судді Скарницькій незабаром повернуть повноваження. Справа в тому, що механізм автоматичної передачі цивільних справ до інших судів не передбачений українським законодавством. Зробити це можна тільки за окремим клопотанням, вказавши особливі причини: чому справа потребує негайного розгляду. Причини поспішати в місцевих жителів теж бувають свої, розповідає адвокатка:

«Наприклад, неповнолітній дівчині терміново требо було дати дозвіл суду на шлюб — вона була вже вагітна. Або ось двоюрідна тітка десять років виховувала племінника, в якого померли батьки, ніяк цю опіку не оформлюючи. А потім виграла грін-карту, терміново зібралася до США й кинулася оформлювати усиновлення».

Лише в травні Братський суд почав перенаправляти всі нові цивільні позови до сусідніх судів. Але більшість старих справ продовжують чекати рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів і указу президента, які поновлять на посаді суддю Скарницьку. За цей час деякі справи вирішуються самі собою.

Оксана Козиревич та її колега Олена Петренко окремо, але з однаковим ентузіазмом, розповідають історію своїх клієнтів — сімейної пари, що роз’їхалася після розлучення по сусідніх селах й затіяла спір про опіку над п’ятирічною дочкою. За той рік, на який зависла справа, вони не тільки самі змогли домовитися про те, з ким жити дитині, але і знову зійшлися і збираються одружитися.

«Я з самого початку бачила: їхня любов ще не згоріла. Але все одно тримаю справу на контролі», — романтично зітхає адвокатка Петренко. «Зрештою ми, адвокати, створені, щоб допомагати людям. А так хоч дитині життя не спортили, — філософськи резюмує Козиревич.

Слідами слідчих 

Ранок останньої п’ятниці цього літа в Братському починається з надзвичайної ситуації — через аварію на підстанції в усьому райцентрі зникла електрика. Співробітники банків і магазинчиків вивалюють із задушливих офісів під тінь рідкісних дерев, у відключених холодильниках швидко нагрівається мінералка й пиво, ні на чим приготувати навіть каву.

У районному відділенні поліції черговий триповерховим матом лається в слухавку, звинувачуючи у всіх бідах чи то колегу на іншому кінці лінії, то чи майже розряджений службовий планшет. Але взагалі-то все без проблем, запевняє він мене, закінчивши розмову.

Виктор Щербак. Фото: Игорь Бурдыга, Ґрати

Підполковника Віктора Щербака, начальника районного слідчого управління, доводиться чекати — спершу через проблеми з електрикою, потім він довго погоджує інтерв’ю «з областю». Але, отримавши добро, одразу починає скаржитися, смачно, як і всі мої співрозмовники, вплітаючи в юридичний канцелярит южноукраїнський суржик:

«Самою головного проблемою для нас являються заходи забезпечення кримінального провадження, які приймаються тільки рішенням судді. По-перше, це затримання особи за вчинення злочину. Після цього затримання нам впродовж 60 годин потрібно доставити його в суд для обрання запобіжного заходу. А в який суд?».

Схема, яку, пітніючи чи то від напруги, чи то від спеки, пояснює бравий підполковник, навіює думки про ходіння колами бюрократичного пекла. Клопотання про обрання запобіжного заходу слідчий змушений подавати до місцевого суду, який не працює. Там його перенаправляють до обласного апеляційного суду, де система автоматичного розподілу підбирає колегію з трьох суддів-криміналістів. Судді, зібравшись, визначають підсудність клопотання і направляють його в один із сусідніх із Братським судів, де і повинно відбутися підсумкове слухання. З урахуванням регулярності поштового сполучення в області на все про все йде від семи до дванадцяти днів, говорить Щербак.

«Сенсу затримувать підозрюваного за 208-ю статтею КПК, виходить, нема, бо все рівно не вспіваєм заарештувать».

Та ж історія у трьох районних слідчих і з ордерами на обшук, і з направленнями на експертизу. Навантаження на кожного — по 140 кримінальних проваджень, розповідає начальник управління. В основному — дрібні крадіжки, п’яні бійки, зберігання наркотиків, шахрайство.

«За цей рік хоч без убійств обішлось, — стукає по дерев’яному столу поліцейський і з ностальгією додає, — раніше люди рідше зверталися в міліцію — все якось самі вирішували».

 

Між добром і смертю 

«А ще раніше слідчі розумніші були», — їдко відповідає на це зауваження Щербака адвокатка Олена Петренко.

Опівдні вона веде прийом прямо на центральній вулиці, в тіні невеликого магазинчика. На зеленому пластиковому столі попільничка, квас і табличка: «Приватна власність. Прохання: не займати місце».

Фото: Игорь Бурдыга, Ґрати

Петренко — депутатка селищної ради, веде з чоловіком фермерське господарство і за п’ять років кримінальної практики, за її власними словами, не втомлюється конфліктувати з місцевою поліцією.

«Є стереотип, що районний адвокат працює у зв’язці з правоохоронними органами. Я ж вважаю, що в нас правоохоронна система прогнила. Ніхто не хоче нічого робить, — категорично позначає вона свої позиції. –  А в мене принцип: у кожній людині є щось хороше, добре. Це хороше потрібно знайти й за можливості зменшити йому срок».

Ніби на підтвердження цих роздумів про доброту нашу розмову перериває старенька, яка проходить повз. Вона обіймається з адвокаткою, дарує їй букетик садових троянд і Біблію — на знак подяки за надану колись допомогу.

За словами Олени Петренко, її клієнти, обвинувачені в кримінальних злочинах — кожен із чимось своїм хорошим і добрим — теж жертви братської судової кризи. Після закінчення повноважень судді Скарницької їхні справи перенаправили в сусідні суди. Там процеси, що вже тягнулися рік-два, починалися з самого початку.

Навіть смерть у Братському — й та спіткнеться об непрацюючий суд. Біля вуличного офісу Петренко зупиняється місцева чиновниця Вікторія Антонова — нещодавно вона втратила сестру Ольгу. Та померла раптово, вдома, і поліція за вимогами кримінального кодексу відкрила провадження про можливе вбивство. Клопотання про судово-медичну експертизу пішло гуляти між Братським, Миколаєвом і сусідніми судами — тому сестру Вікторія не може поховати вже два тижні.

«Ось тільки завтра вскритіє будуть робить, — нарікає вона. — А нам її потім ще три з половиною часа по такій жарі везти».

Звивистий шлях правосуддя 

Братський район — тисяча квадратних кілометрів на півночі Миколаївської області, по яких розкидано 17 тисяч жителів і 59 сіл, майже не з’єднаних дорогами. Лишень в 30 кілометрах звідси шумить Южноукраїнськ зі своєю атомною станцією і проноситься національна траса, але в Братському — жодного промислового підприємства, занепад торгівлі, а про статус райцентру нагадують хіба що вивіски банків і офіційних установ.

Про дорогу в сусідній райцентр — точніше про її відсутність — всі співрозмовники в Братському мене попереджають заздалегідь. До селища з типовою південноукраїнською назвою Арбузинка — а саме туди найчастіше передають справи з Братського суду — 23 кілометри, але місцевий таксист Олександр везе мене туди близько години за солідні за місцевими мірками 300 гривень. Автобуси між Братським і Арбузинкою не ходять уже кілька років.

Дорога в Арбузинку. Фото: Игорь Бурдыга, Ґрати

«Для большінства мєстних це великі гроші, особливо в суд не поїздиш. А додайте до цього судовий збір, гонорар адвокату, його транспортні витрати — правосуддя стає надзвичайно дорогою штукою», — пояснює адвокатка Оксана Козиревич.

Асфальт на місцевій дорозі закінчується невдовзі за мостом через річку з похмурою назвою Мертвород — петляючи, вона тече Братським районом у напрямку Південного Бугу. Так само петляючи між ямами на дорозі Олександр веде свою «Нексію» на схід, в Арбузинку. Сам він регулярно їздить на слухання про виплату аліментів на захід — до райцентру Єланець, запевняє, що в тому напрямку дорога ще гірша.

За годину шляху назустріч нам проїжджає від сили десяток машин: легковик везе на причепі купол православного храму, фермерська вантажівка звертає на соняшникові поля, аварійка газової служби трясеться кудись у своїх справах.

Арбузинка — райцентр більший і багатший за Братське, зі справжньою автостанцією, звідки щопівгодини відходять автобуси в сусідні міста. Та й суд тут солідніший — двоповерхова будівля, просторі зали засідань і четверо штатних суддів. На моє запитання про те, як зросло навантаження через простій Братського суду, суддя-спікерка Ірина Догарєва відмахується:

«Проблема не в нашому навантаженні, проблема в тому, що люди страждають — трястися сюди на кожне слухання не найприємніша прогулянка… Ось я вчора розглядала вирок — крадіжка – так обвинувачений приїхав о 7 ранку попуткою, чекав засідання до другої дня і поїхав після 7 години вечора. А крадіжку-то він скоїв теж не від хорошого життя».

Суддя Догарєва визнає — тяганина з передачею справ затягує розгляд навіть дрібних адміністративних проступків: п’яне водіння, порушення батьківських обов’язків. Розвантажити затори можна було б, поїхавши до Братського суду у відрядження — таку пропозицію вже чотири рази робила Державна судова адміністрація. Але Догарєва порахувала, що півроку відряджень не вирішать проблему, і вирішила не кидати власні провадження в Арбузинці.

Через два роки і в неї закінчаться п’ятирічні повноваження, але суддя сподівається, що переатестація не затягнеться на довгі місяці, як у Інни Скарницької.

«Ми прийшли 2016 року оновлювати судову систему після перемоги Революції гідності. Але що тепер? Наше життя перетворилося на один суцільний іспит — постійно треба доводити державі і громадянам свою доброчесність і спроможність вирішувати суперечки».

Місцеві судді живуть у постійному очікуванні змін — план адміністративної судової реформи передбачає об’єднання Арбузинського та Братського районних судів із міським судом Южноукраїнська. Як саме і коли це станеться — ніхто поки не розуміє.

Цивілізаційний вибір 

Розмову з суддею Скарницькою я залишаю наостанок. Ми зустрічаємося 1 вересня в Миколаєві — тут живуть її батьки, тут до школи ходить її дитина. Святковий обласний центр зі своїми театрами, ресторанами і вуличними танцюристами настільки контрастує із ніби завмерлим життям північних районів, що перше питання напрошується саме собою: навіщо молода суддя проміняла цивілізацію на роботу в глухій провінції?

«Не буду кривити душею — я не найкраще склала іспити й навряд чи пройшла б конкурс на посаду судді в Миколаєві, хоча і пропрацювала до цього в Центральному районному суді майже дванадцять років, — зізнається вона. — У 2013 році виграла конкурс у Братському, думала, через рік переведуся, але ще півтора року була без повноважень — спершу Янукович не призначав нових суддів, потім Порошенко не приймав у нас присягу».

Инна Скарницкая. Фото: Игорь Бурдыга, Ґрати

Тільки в 2017 році селищна рада Братського виділила Скарницькій безкоштовне житло — до цього, за її словами, вона жила у знайомих, а то і їздила кожного дня на роботу з обласного центру. Але навіть зараз у невеликій квартирці, яка залишилася після лікарів, що виїхали з району, суддя проводить тільки робочі дні, їдучи на вихідні до Миколаєва, до родини.

«Не дивлячись на всі ці проблеми, я там якось прижилася вже. Зараз ось з’явилася можливість перевестися, оголосили ще один конкурс тут, але я не приймаю участь», — каже вона.

Відповідаючи на питання, чим її приваблює бідний район із інфраструктурою на межі руйнування і непевними перспективами адміністративної реформи, суддя довго підбирає слова. Так, вона вже звикла до цього спокійного й розміреного життя, до однотипних місцевих спорів через землю, дрібних крадіжок, п’яних бійок та інших буденних справ.

Про єдиний свій резонансний політичний процес Скарницька згадує неохоче. У березні 2017 року вона винесла перший і досі єдиний вирок про масові заворушення під Верховною Радою 31 серпня 2015 року — тоді, протестуючи проти розгляду поправок до Конституції про особливий статус Донбасу, націоналісти влаштували бійку з нацгвардійцями, від вибуху гранати загинули чотири людини.

Справа потрапила до Братського суду обхідними шляхами — підозрюваного Геннадія Дуброва затримали в сусідньому районі нібито при спробі викрасти людину, звинувачення в участі у заворушеннях об’єднали з викраденням і передали судді Скарницькій. Вона засудила Дуброва до безпрецедентних шести років позбавлення волі. Захист оскаржив вирок, апеляція розглядається досі.

«У Братському районі до мене ставляться як до приїжджої, але я, здається, полюбила місцевих як своїх, — завершує вона розмову на дещо патетичній ноті. — Вони хитрують, іноді шахраюють і крадуть, але не зі зла, а від бідності. Вони працьовиті, але в них нема роботи, а більшість надій пов’язані з виїздом за кордон на заробітки. Моє завдання — забезпечити їм хоча б надію на справедливе правосуддя».

****

Фото: Игорь Бурдыга, Ґрати

Поки «Ґрати» готувались до запуску, президент Володимир Зеленський підписав указ про призначення Інни Скарницької суддею Братського районного суду. З 15 жовтня він знову почав працювати. За інформацією Верховного суду, в Україні досі не вистачає близько 2 тисяч суддів.