Після окупації. Репортаж зі звільнених сіл під Харковом

Мешканці Малої Рогані біля розбитої військової техніки. Фото: Ганна Соколова, Ґрати
Мешканці Малої Рогані біля розбитої військової техніки. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Збройні сили України ведуть контрнаступ у Харківській області, звільняють села і одразу ж евакуюють звідти місцевих мешканців — через постійні обстріли та численні мінування.

Малу Рогань, Бісквітне і Вільхівку звільнили ще наприкінці березня. Але й сюди досі не повернулося звичне життя. У посадці під Малою Роганню другий місяць лежать тіла російських солдатів. На вулицях Бісквітного стоїть розбита військова техніка, яку поступово розбирають селяни. А в зруйновану Вільхівку мало хто поспішає повертатися — мешканці втікали звідти під загрозою розстрілів.

Як ці села пережили окупацію — у репортажі «Ґрат».



Село Мала Рогань — всього за десять кілометрів від південно-східної околиці Харкова. На в’їзді стоїть розбита військова техніка, навколо — розкидані гільзи і боєприпаси, що розірвалися. Тут, у посадці, були позиції російської армії. Вона захопила Малу Рогань і найближчі села вже другого дня після повномасштабного вторгнення, 25 лютого, і звідси обстрілювала південний схід Харкова.

Тіло російського солдата в посадці поблизу Малої Рогані. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Уздовж посадки, як доріжка, розстелена різнокольорова тканина. Російські військові вкрали її з місцевої меблевої фабрики, щоб накривати свою техніку для маскування. Поряд із порваною формою, сухпайками і медикаментами лежать закривавлені ноші.

Наприкінці березня українські військові повернули контроль над селами під Харковом. Але за два місяці з посадки під Малою Роганню росіяни так і не забрали тіла своїх солдатів. Обліплені мухами, вони лежать у кущах серед сміття. Поруч — ключі від дому.

 

Господарство 

Мешканці Малої Рогані поступово повертаються додому — вже більше тижня тут не чути вибухів. Вони оглядають свої будинки, пошкоджені внаслідок обстрілів, і спостерігають за роботою комунальників. Під час окупації тут не було мобільного зв’язку, світла і газу.

На городі працює Надія — немолода жінка. Вона не виїжджала з села навіть під час запеклих боїв, коли снаряд потрапив у дах її будинку. Цілими днями ховалася в підвалі.

Мешканка Малої Рогані Надія. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Про це краще не згадувати, — зітхає жінка. — Зараз тут так гарно, така погода, що хочеться бути на городі. І військові дозволили — мін немає».

Біля її будинку стоїть розбитий танк. Надворі серед житлових будинків також були позиції російської армії. З люка танка несподівано виглядає чоловік середнього віку. Це — місцевий мешканець Андрій, який під час окупації також залишався у Малій Рогані. У танк заліз, щоб відкрутити гайки — «у господарстві знадобляться».

«Спочатку страшно, а потім звикаєш, — згадує він, не відриваючись від роботи. — Коли все почалося, тут залишилося не  більше 70 людей Населення Малої Рогані — близько 2000 осіб . Тепер уже повертаються, майже 400».

Андрій каже, що не боявся російських військових. Він бачив, як вони приносили цукор дітям, що разом із батьками ховалися у підвалі місцевої школи.

Зруйнований будинок у Малій Рогані. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

У тій же школі російський військовий зґвалтував 31-річну жінку, яка ночувала там разом із матір’ю і п’ятирічною донькою. Про це вона розповіла правозахисникам із міжнародної організації Human Rights Watch. За словами жінки, у разі опору росіянин погрожував вбити її доньку. Він стріляв у стелю, бив жінку по обличчю, порізав їй шию, щоку і зістриг частину волосся. Чи проводиться розслідування за цією заявою, в обласній прокуратурі сказати не змогли.

Коли озброєні російські солдати зайшли на подвір’я до пенсіонерки Валентини, вона злякалася. Але вони лише запитали, чи є у неї вода.

«А що я могла зробити? Вони би стріляли! — Валентина наче виправдовується за те, що дозволила росіянам набрати воду з її колодязя.

Мешканка Малої Рогані Валентина. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Я зустрічаю жінку біля її будинку з розбитими вікнами. Згорбившись, вона повільно йде до посадки. За спиною несе пилку. Із повалених дерев Валентина збирається заготовити дрова — у селі й досі готують їжу на вогні.

«Було дуже страшно — 72 години не могли з погреба вийти, — схвильовано розповідає пенсіонерка. — Першого дня як вишикувалися — 25 танків! Вулиці на них не вистачало! А як літаки літали! Уламки по будинку розліталися…».

«А це наші підбили», — заспокоївшись, жінка з гордістю показує у бік поля, де лежать уламки літака, помічені буквою «Z».

Підбитий російський літак у Малій Рогані. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

 

Дисципліна

Найменше постраждало село Бісквітне, на схід від Малої Рогані. Хоча і тут на вулицях стоїть розбита військова техніка. Місцевий мешканець Олександр Мамон розмовляє з другом із Харкова, тримаючись за ствол танка, як за поручень. З акумуляторів, знятих із російської техніки, Олександр зробив павербанки.

«Перші росіяни були зашугані — переважно строковики, молоді хлопці, — бадьоро розповідає чоловік. — Другі — вже нахабніші, почали нас грабувати — шкарпетки, труси, телевізори. Вони ж і дівчину зґвалтували в Малій Рогані, у школі, де люди ховалися. Треті — взагалі відморозки. Вони стріляли над головами, коли ми виходили за хлібом і водою. Але вони недовго тут пробули — наші їх вибили».

Мешканець Бісквітного Олександр Мамон і його друг із Харкова. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

У перші дні після вторгнення село залишилося без світла і мобільного зв’язку. Олександр відправив матір і сестру в Європу, а сам залишився — «собак і курочок не кину», пояснює він. У підвалі свого будинку облаштував укриття і покликав туди решту односельців — до війни в Бісквітному проживало не більше ста людей.

«У перший день, як тільки росіяни заїхали, ми зробили буржуйку. Трубу вивели з погреба. У нас там було 35 людей — з усього села. Жінки і діти ночували внизу. Чоловіки — нагорі, у будинку».

Під час бойових дій уламками поранило лише одну жінку похилого віку. Скільки людей постраждали в сусідніх селах, невідомо — «такий облік не вівся», відповів голова громади Олександр Шмиголь.

«Тут була дисципліна, — у свою чергу каже мешканець Бісквітного Олександр. — Бачимо росіян — у погреб».

Мешканець Бісквітного Олександр Мамон. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Селяни намагалися не провокувати військових, але не всі.

«Є у нас тут двоє — Дімка і Пашка, обоє зараз воюють. Вони взяли пляшку горілки і пішли до росіян. Просити, щоб виїжджали звідси. Але ті стали на них кричати, погрожувати. І Пашка сказав: «Нічого, виродки, я зараз подзвоню, і ви тут довго не простоїте». Так росіяни наступного дня прийшли до нього додому і побили. Потім Пашка звалив».

Про окупацію Олександр згадує як про пригоду. У його будинку посипалися вікна, на стінах з’явилися тріщини. Але він не засмучується і вже запланував ремонт. Чекає, коли у продажу з’являться дефіцитні будматеріали.

«Великої травми я не зазнав», — знизує плечима чоловік і радіє, що його сусіди повертаються у вцілілі будинки.

 

Собаки

Мало хто повертається до Вільхівки — села за сім кілометрів на північ від Бісквітного. До війни тут мешкало близько 8000 людей. Тепер багато їхніх будинків зруйновані. По вулиці Українській, де не вцілів жоден будинок, бродить самотній півень. Він голосно кукурікає і махає крилами.

Півень на зруйнованій вулиці у Вільхівці. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Російські військові розташовувалися у місцевій школі, від якої також залишилися самі руїни. Росіяни знесли до спортзалу награбовані каструлі, сковорідки і міксери. Вони лежать там і досі, присипані осколками та штукатуркою.

На дорозі біля школи помічаю автомобіль, в який сідають двоє чоловіків. Вони виїхали ще на початку окупації, а зараз повернулися за речами.

«Що тут робити? Нічого не залишилося», — сумно відповідає один із них і заводить авто.

На сусідній вулиці, такій же порожній, зустрічаю ще одного чоловіка. Місцевий мешканець Юрій Терещенко приїхав сюди, щоби погодувати залишених собак. Привіз їм хліб і сало.

Вранці 24 лютого він прокинувся від вибухів, цього ж дня російська армія зайшла в село. Разом із сім’єю і сусідами Юрій ховався у підвалі гуртожитку біля сільради.

«Поки ще працювали камери відеоспостереження, ми дивилися, як ідуть колони танків. Туди-сюди ходили. Потім вони зайшли до школи, почали ставити блокпости на вулицях. Вимагали, щоби ми носили білі пов’язки», — обурюється Юрій.

Мешканець Вільхівки Юрій Терещенко. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

На початку березня він відправив дружину і двох дітей до Європи. Пізніше сам спробував виїхати, разом із друзями.

«На виїзді була огорожа і напис: «Міни. Об’їзд через Сороківку». Ми почали розвертатися, і росіяни відкрили вогонь. Поранили мого друга — прострелили ногу, куля пройшла наскрізь, — розповідає чоловік. — Дякувати Богу, наші військові, які раніше ховалися у нашому підвалі, залишили там медикаменти. Рану обробили, і зараз усе гаразд».

Виїхати з Вільхівки Юрієві вдалося вже після звільнення села. Зараз, повернувшись, він не знає, чи зможе жити тут із сім’єю. У дах триповерхового будинку, де вони мали квартиру, потрапив снаряд, стіни тріснули.

«Пережили тут таке, що не дай Боже, — зітхає Юрій. — Ну, хоч останнім часом не стріляють — я тому й приїхав».

Розстріляний автомобіль на виїзді з Вільхівки. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Чоловік вирушає на сусідню вулицю — погодувати собак своїх родичів. А за півгодини до лісу неподалік прилітає снаряд. Над деревами здіймається дим.

Я повертаюся до Харкова тією самою дорогою, що й люди, котрі втекли з окупованої Вільхівки. Посеред траси все ще стоїть один із розстріляних автомобілів. Скільки людей постраждали під час окупації сіл, невідомо. Прокурори працювали у Вільхівці і сусідніх селах, але про результати не повідомляють.


Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net — Fondation Hirondelle