Російські війська обстрілюють із артилерії житлові квартали Слов’янська. У ніч із 30 на 31 травня ракети «Іскандер» потрапили в школу і багатоповерхівку в центрі міста. Троє людей загинули, шестеро отримали поранення — такі дані Військово-цивільної адміністрації.
Вранці 1 червня стався новий ракетний обстріл. На цей раз по околиці, і знову в житловому районі. Обійшлося без жертв. Три приватні будинки зруйновані, ще десять — пошкоджені.
«Я спала вдома. З ліжка вскочила», — розповідає про обстріл Людмила, місцева мешканка.
В її будинку повибивало вікна і пошкодило дах, а в сусідів навпроти залишилися тільки руїни. На щастя, власників у будинку не було — вони евакуювалися з міста. Після обстрілу приїжджали родичі, щоб забрати уцілілі речі.
Людмила гляділа за цим будинком на прохання господарів.
«Зразковий двір: все було рівненько, біленько, чистенько, — каже вона. — У мене ще шок».
Бої на фронті вже майже тиждень «максимально інтенсивні». У Слов’янську їх постійно чути. Російські війська не можуть наблизитися до міста, але використовують важку артилерію для його обстрілу.
«Як тільки вечір… З вечора цілу ніч. І так от наче дрімаєш, а одним вухом прислухаєшся, що там», — каже Наталя, сусідка Людмили.
Марина, яка живе у цьому ж районі, через чотири будинки, каже, що у неї часто виникає паніка.
«Находить, буває, сиджу, плакати хочеться… Вийду, пройду вулицю до кінця, побачу людей, особливо якщо діток. І тоді легше», — ділиться вона.
Додає, що сім’ї з дітьми в районі здебільшого вже виїхали.
Через обстріл місцева влада постійно закликає мешканців Слов’янська евакуюватися. Багато хто дійсно їде. На вулицях міста зовсім мало людей. Невеликі черги — лише біля банкоматів.
Ті, хто залишається, як аргумент наводять те, що у них немає коштів для переїзду, і бояться, що їхній будинок пограбують мародери. Їхні слова звучать із фаталізмом: «Суджено жити — будемо жити».
«А чого я маю свою країну залишати, — обурюється Людмила. — А чого я маю покидати свою місцевість? Я люблю свою землю. Я люблю свій Слов’янськ. Чому я мушу їхати? Я наживала все життя, щоби потім залишитися під парканом?!».
«Ви молоді, вас — скрізь. А ми вже пенсія. То що — нас знищувати? Ну, хай закатають відразу в асфальт», — додає вона.
Людмила зараз працює завгоспом у дитячому садку, а також живе за рахунок домашнього господарства.
Жінка каже, що й у 2014 році не виїжджала, коли у Слов’янську точилися бої між бойовиками російського відставного офіцера ФСБ Ігоря Гіркіна та українськими військами.
«Але це не порівняти, звісно. Тоді «балалайок» таких не літало», — каже Людмила.
Тоді зі Слов’янська розпочалася окупація регіону. Загін під проводом Гіркіна увійшов у місто і захопив адміністративні будівлі. Згодом призначили «народного мера» — нікому невідомого В’ячеслава Пономарьова. Місцева влада підтримала бойовиків. За це судять ексглаву Слов’янська Нелю Штепу, хоч вона заперечує свою вину.
27 травня вже цього року Пономарьов з’явився у Лимані, де після важких боїв змогли закріпитися російські війська. Російський пропагандист Семен Пегов опублікував у своєму телеграм-каналі WarGonzo відео з Пономарьовим, зняте, ймовірно, у будівлі міськради. Пономарьов урочисто заявляє: «До Слов’янська залишилося 36 кілометрів. Скоро додому!»
«Радіє, так? Так от, ти бачиш, починається, чекаємо. Вчора в центрі, сьогодні тут», — каже із сарказмом Наталя, мешканка району, який постраждав від ранкового обстрілу.
«Ми Україна! Яка ми «ДНР-ЛНР»! Ми жили в Україні — я хочу жити в Україні, навіщо мені тут Росія. Ну навіщо? Землі тут українські, і я — українка», — каже сусідка Людмила.
Те, що російські війська зараз роблять в Україні, вона називає геноцидом.