«Як підірвати ідею про неминучість Росії?» Монолог Пітера Померанцева про російську пропаганду та брак відповіді на неї з боку демократій

На дванадцятий рік війни інструменти боротьби в інформаційному полі трансформувалися багато разів, підлаштовуючись під вразливості різних сегментів своєї аудиторії. Вибухи російських ракет та трагічні смерті людей в Україні відбуваються на тлі ідеологічних спецоперацій, націлених на різні типи емоційних запитів у глобальному масштабі. 

На думку Пітера Померанцева, російська влада проводить дуже глибокі й точні соціологічні дослідження населення і має ефективні технології застосування результатів цих досліджень. Він простежує її імперську ідеологічну лінію щодо України ще з часів царизму й говорить про брак опору та збіднений «арсенал масового впливу» з боку демократій сьогодні.

У розмові з Пітером Померанцевим «Ґрати» дізнались про те, чому російська машина пропаганди здається непоборною, і чи справді такою є, як вона побудована, а також якими можуть бути прогнози щодо найближчого політичного майбутнього сусідів та партнерів України. Дослідник пояснив, що важливо, але недостатньо лише перевіряти факти й спростовувати фейки. Міркували також про майбутнє пропаганди, роль культурних політик та емоційної сфери у протистоянні з Росією.

Пітер Померанцев — народжений у Києві британський журналіст, письменник, телевізійний продюсер та дослідник інформаційних війн, автор кількох книг про російську пропаганду та дезінформацію. Остання книга Померанцева присвячена постаті та винаходам британського пропагандиста часів Другої Світової Сефтона Делмера, котрий створював успішні проєкти, які підривали інформаційну лінію нацистської Німеччини. 

«Ґрати» поспілкувались із Пітером Померанцевим напередодні фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, який нині триває у Києві, та лекції дослідника в рамках правозахисної програми Rights Now! Публікуємо його монолог.

Гра в одні ворота

Пропагандистська машина Росії здається монструозною і витонченою лише тому, що [на сьогодні ] у неї майже немає опонентів. З нею не змагаються,  тобто вона може робити все, що заманеться. Демократії не створили якоїсь [суттєвої] стратегічної відповіді, тож це — наче гра в одні ворота, де росіяни здаються всесильними, бо насправді ніхто їм не протистоїть. 

Під час Холодної війни та Другої світової війни демократії створювали власні арсенали масового впливу, протидіючи [наративам ворога], і зрештою перемагаючи його. Але ми просто ліквідували їх наприкінці Холодної війни, тому ми дуже відстаємо. Тож те, що роблять росіяни, не є таким вже й складним — це просто державна політика. Припускаю, що демократії можуть і зрештою будуть протистояти ворожому впливу. Інакше вони можуть незабаром перестати бути демократіями. 

На початку повномасштабної війни Росії довелося позмагатись із українськими комунікаціями [у поясненні того, що відбувалося], й вона зазнала поразки. В України було громадянське суспільство, артикульований президент і партнери з чіткою позицією, які повністю знищили силу російської пропаганди в перші місяці. 

Бо виявилось, щойно з’являється хтось, хто справді бореться з російськими пропагандистськими наративами — тоді [вся сконструйована Росією реальність] розвалюється, або стають видимими недоліки. Але Росія є послідовною та адаптивною, а її академічні та урядові інституції пріоритизують пропаганду. А це означає, що навіть коли вони переживають скрутні часи, вони можуть переглянути стратегію, зробити щось нове та рухатися вперед.

Добре відомі техніки та наступний великий стрибок у пропаганді

Британський письменник Пітер Померанцев під час лекції до фестивалю Docudays UA в Києві, 9 червня 2026 року. Фото: Сергій Хандусенко, DocudaysUA

Я б не переоцінював те, що робить Росія. Багато з цього ґрунтується на добре відомих техніках, які популяризували [відповідальні за пропаганду посадовці] в нацистській Німеччині й у Радянському союзі та які з часом вдосконалювалися. [Зокрема йдеться про] створення супремасистських Супремасизм — ідеологія вищості певної суспільної групи або групи істот над іншими (наприклад, расовий, етнічний, релігійний, гендерний, видовий тощо. і параноїдальних колективних ідентичностей, сіяння розбрату серед ворога, пошук вразливих місць у населення та експлуатація цих вразливостей, а також використання повного набору засобів відволікання та підривної діяльності на основі аналізу аудиторії. 

Існує безпосередній зв’язок між пропагандою та її аудиторією, або ж тим, як пропагандисти розуміють свою аудиторію. Ці стратегії беруть початок з часів Другої світової війни. Нацисти мали власну теорію про маси та несвідоме, однак Союзники зрештою розробили набагато витонченіші методи. Відтоді ми бачимо дедалі більше вдосконалень методів пропаганди, але насправді йдеться про те саме: [дослідження і використання того,] що рухає людьми; ролі несвідомого; визначення, чого не можна говорити, мотивуючи людей; створення групових ідентичностей та вивчення того, як змінювати образ ворога, щоб розлюднити його тощо. 

Насправді це почалося ще під час Першої світової війни, але тодішня пропаганда ще була досить наївною. Під час Другої світової вона стала більш складною, і з того часу спостерігаємо лише подальше вдосконалення. 

Зараз, вочевидь, ми стоїмо на порозі революції штучного інтелекту (ШІ), яка, ймовірно, зумовить наступний великий стрибок у розвитку методів пропаганди. Людство перебуває лише на початку цього процесу. Відбуваються експерименти з використанням ШІ для проведення кампаній, але це все ще окремі кампанії. Революційним стане той момент, коли ШІ самостійно змінюватиме кампанію в її ході, коли ШІ зможе адаптуватись та навчатись у процесі, змінюючи тактики залежно від контексту, тобто люди фактично більше не керуватимуть процесом. Це буде дуже схожим на дії на полі бою: [люди дають загальну команду], а рої штучного інтелекту планують, організовують та виконують [наказ], змінюючи його під час [операції]. Ми ще не дійшли до цього етапу. 

Зараз ми — посеред кінетичної війни Фізичний вимір війни, що включає застосування смертоносної зброї, вогневої сили та військової техніки для ураження сил противника . А когнітивні [засоби протистояння] — це ще один рівень. Є концепція [державного управління і стратегічного планування] DIME Йдеться про модель нацбезпеки у США, яка стала центральною в період після терактів 11 вересня 2001 року та воєнних дій США на Близькому Сході. , яку використовують у США: дипломатичний, інформаційний, військовий, економічний рівні національної могутності, які держава застосовує для захисту своїх інтересів і, в ідеалі, має застосовувати всі. Та зазвичай про один із цих важелів забувають. Подивіться, наприклад, на дії американців в Ірані. Вони згадали про військовий важіль, але явно забули про дипломатичний. Вони вже деякий час використовують економічний важіль, а інформаційний повністю провалився, настільки, що Іран переміг США на їхній власній території своїми кумедними « лего-відео На тлі війни зі США іранська пропаганда висміювала США та Ізраїль за допомогою відеороликів, у яких використала впізнаваність стилю «LEGO». Персонажі роликів — Дональд Трамп та інші — постають у вигляді іграшкових людей з однойменного конструктора. Якісно виконані відеоролики збирали мільярдні аудиторії зокрема у соцмережі Х. ». Бо необхідні всі чотири рівні — усі вони діють. 

Іранська пропаганда проти президента США Дональда Трампа. Скріншот з відео AI IRAN

В Росії немає громадської думки — лише суспільні настрої 

Дуже легко [застосовувати пропаганду проти] демократій, адже вони відкриті, на них легко впливати. Дуже легко, наприклад, робити кампанії,  [спекулюючи на темі] ТЦК в Україні. У Росії ж немає явища громадської думки, існують лише суспільні настрої, тому проводити інформаційні операції всередині Росії важко. Відтак треба набагато більше зосереджуватись на поведінці людей, що входять до потенційної аудиторії інформаційних кампаній, на їхніх мережах [зв’язків] та розумінні того, на кого ви намагаєтеся вплинути і чому. Це набагато складніше, але насправді я вважаю, що їхня система і набагато крихкіша. 

Російська влада й сама вивчає свою аудиторію та здійснює її сегментування для різних ситуацій. Зазвичай російські пропагандисти мислять у термінах психографіки Статистичні або ринкові дослідження, які класифікують групи населення за психологічними показниками , систем цінностей, емоційних вразливостей, образ. Як відомо, вони проводять опитування серед російського населення, які є вельми якісними. Їхній аналіз російського інтернету — відмінний. 

Є багато способів проводити опитування та використовувати аналіз настроїв і поведінки в інтернеті, аби глибше розуміти суспільство. Для цього проводять сегментування аудиторій, знаходять підхід до кожної з груп залежно від того, наскільки вони важливі [у поточній задачі]. 

Якщо це робити на основі цінностей, то такий розподіл не обов’язково відштовхуватиметься від [таких базових показників, як] географія або вік. Зокрема, наприклад, існує сегмент аудиторії, що охоплює людей, які надзвичайно скептичні та цинічні щодо всього. До них дуже легко дістатися, але вони можуть бути різного віку, [жити в] різних місцях. Оскільки [росіяни] проводять такі кампанії, то вони обов’язково думають, де знайти цих людей. Гадаю, що рівень незадоволеності та цинізму завжди буде важливим фактором у визначенні аудиторії.

«Колективний нарцисизм» — далеко не лише російське явище

Святкування «Дня єдності» у Криму, 2019 рік. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Кремль приділяє багато уваги [роботі з] «колективним нарцисизмом» — це поєднання наративу про жертву та відчуття власної винятковості. 

З самого початку [повномасштабної] війни було чимало витоків інформації з російської системи інформаційного впливу, оскільки люди їхали з країни. Були й витоки з великих агентств з опитування громадської думки, якими користується Кремль. 

Для аналізу російського населення вони послуговувались набором питань, який соціологи застосовували для аналізу «колективного нарцисизму» — концепції, котра фактично зародилася тоді, коли люди намагалися зрозуміти, чому досягли успіху нацисти [в Німеччині]. Ідентифікувати це поєднання почуття переваги над іншими та обрáзи за допомогою низки соціологічних питань також вдалося завдяки розробкам [ХХ століття] та їхньому подальшому вдосконаленню Початком досліджень колективного нарцисизму вважають працю Зигмунда Фройда про групову психологію та аналіз его початку 1920-х. У період після Другої світової війни розробкою цього поняття у соціальній теорії займалась Франкфуртська школа. Згодом приєдналися й більш пізні дослідниці й дослідники 20-го століття, такі як П’єр Бурдьє, Анрі Тажфел та інші. Шкалу (серію запитань) для визначення колективного нарцисизму було розроблено в нульових у працях під редакцією Аґнєшки Ґолец де Завала про колективний нарцисизм та його наслідки. [на початку ХХІ століття]. 

Так, ці [відчуття] дуже часто трапляються в популістських рухах. [Носіями колективного нарцисизму] є й більшість людей, які підтримують MAGA Make America Great Again (MAGA) — слоган, з яким Дональд Трамп набув популярності як кандидат у президенти та вперше прийшов до влади. Таку саму назву носить рух його прихильників та прихильниць. , тож це далеко не лише російське явище, а досить поширена форма дуже антидемократичної масової свідомості. 

Цікаво, що після роботи над опитуваннями, коли російські соціологи ідентифікували колективний нарцисизм, то потім давали поради, як його посилити. Соціологи, які розробляли свої теорії та [вищезгадану серію] запитань, намагалися зрозуміти зв’язок між пропагандою та насильством з метою запобігання йому. Але у дослідженнях російського суспільства їхні розробки використовували для посилення цих явищ. Ось чому ми оперуємо термінологією про «колективний нарцисизм». Адже її використовує й сам Кремль.

Відповідальність за своє майбутнє та минуле

Велика боротьба всередині Росії точиться навколо того, чи почнуть росіяни брати на себе відповідальність за різні аспекти свого майбутнього та управління суспільством, чи й надалі лишатимуться пасивними підданими, які, здається, миряться з «сильною рукою», а може, й прагнуть її. І знову ж, соціологічна картина досить-таки лякає. І це — не новина, тобто так триває вже давно. Мовляв, нам потрібна «сильна рука» для дисципліни й управління нами. І відповідна дещо садомазохістська риторика, яку застосовують навколо бажання сильного правителя, який про все подбає. 

Звісно, усі протести та спроби Найчисленніші протести у Росії останніх десятиліть включали, зокрема, рух проти фальсифікації виборів 2011-2013 років та мітинги на підтримку Олексія Навального у 2014 та 2021 роках. соціальних змін у Росії, були спрямовані на те, щоб [не потребувати сильної руки і натомість розбудовувати] активне громадянське суспільство, громадянську позицію у людей. Була надія на появу середнього класу, який би став рушієм іншої, менш авторитарної ментальності. 

Деякі протестні рухи оберталися навколо цієї теми: створення більшої агентності, [поширення практик] активізму серед людей. Але зрештою все це провалилося. 

Можна розглянути й економічні причини цього. Економісти скажуть, що середній клас розвивався, а потім сталася криза 2008 року, і той невеликий середній клас, що формувався, збанкрутував і був врятований державою. І те, що фактично було економікою приватного сектора, перетворилося на корпоратистську. Крім того, [в Росії] багато що узалежнене від доходу від енергоносіїв, а це створює мегакомпанії, по суті державні, що, знову ж, підриває ідею економічної самостійності. 

Тож у Росії ніколи не було справжнього середнього класу. Можливо, з’явився фінансовий середній клас, але не середній клас у сенсі його свідомості. 

Це одна з існуючих ліній аргументації у дослідженнях на цю тематику. Інші ж говорять і про те, що не вирішуються питання історичної спадщини та відповідальності за те, що зробила Росія [історично]. Це також підриває у людей відчуття контролю над власним життям. Адже це може бути дуже пов’язано з почуттям відповідальності. 

Теорії різні, але реальність така, що пасивність змішалася з обуренням, наративами жертви та почуттям переваги. Усі ці речі, здається, дуже добре поєднуються з насильством. 

«Юридично такого поняття, як “промивання мізків”, не існує»

На початку широкомасштабного вторгнення я брав участь у створенні організації («Свідчить Україна — The Reckoning Project» — Ґ) , яка займається документуванням воєнних злочинів. Ми розглядали, зокрема, питання індоктринації Індоктринація — комплекс ідеологічних заходів для переконання людей з метою їх навернення у потрібний хід думок. на окупованих територіях. Проблема в тому, що індоктринація не є злочином. Немає жодного правового акту щодо цього, і юридично такого поняття як «промивання мізків» не існує. І все ж це суть того, що робить Росія, а саме: трансформує ідентичність, знищує українську ідентичність. 

І це має свою історію. Коли Рафаель Лемкін, видатний юрист, який створив поняття геноциду, придумав цю концепцію, він насправді надихнувся своїм аналізом царської політики в Україні та політики Сталіна в Україні, які були спрямовані на створення та контроль ідентичності різними способами. У випадку з царизмом — це було просто знищення української мови. У випадку зі Сталіним — це була дуже контрольована радянська «українськість». Вона була контрольована і дозволена, але щойно з’являлась якась демократична українська ідентичність, її жорстоко і криваво придушували.

Рафаель Лемкін (згори праворуч), посадовці ООН та делегати від країн що підписали Конвенцію про геноцид (нижній ряд: Корея, Гаїті, Іран, Франція, Коста-Ріка) 14 жовтня 1950 року. Фото: Меморіальний музей Голокосту в США

У концепції геноциду Лемкіна одним із основних елементів був культурний геноцид. Але коли в 1948 році дійшло до ратифікації Конвенції про геноцид, її фактично заблокували всі західні країни, оскільки кожна з них сама в тій чи іншій мірі вчиняла подібні дії. Навіть Швеція заблокувала її, оскільки чинила схожі дії щодо корінних народів на півночі країни. Звісно, США заблокували її, зважаючи на свою історію з корінними американцями. Британці теж заблокували її, як і французи. Бо йдеться про імперську політику. 

«М’яка сила — неефективна». Дослідниця Conflict Observatory Фіона Ґрінланд — про брак міжнародних зусиль для перешкоджання діям Росії

Знищити українську ідентичність — це проєкт

Росія завжди застосовувала заходи зі знищення ідентичностей масово, поєднуючи їх із переміщенням населення, депортаціями. Саме так вони проводять імперську політику: приходять кудись, вбивають купу людей, переселяють половину населення, заселяють інших людей. Вони змінюють освіту за допомогою своєї масштабної та жорстокої соціальної інженерії. Гадаю, нам не варто забувати, що саме це вони роблять і на окупованих територіях [України сьогодні]. 

Їхня мета — знищити українську ідентичність, це їхній проєкт. Здається, іноді люди на Заході не до кінця усвідомлюють, у яких масштабах Кремль досі мислить як імперія 18-го і 19-го століть. Для них нічого не означає переселити один народ, виселити інший, знищити ідентичність народу. Так вони і будують імперію — саме це бачимо на окупованих територіях. З юридичної точки зору це складно, бо поняття культурного геноциду ніколи не було включено до Конвенції про геноцид. Тож залишаються дуже м’які аспекти в рамках прав людини, такі як право дитини на ідентичність та інші, насправді дуже розмиті, поняття. Тож боротися з індоктринацією, яка відбувається на окупованих територіях, складно. Й іноді мені здається, що ми не розуміємо суті того, чого намагається досягти Росія. 

Та для того, аби щось стало злочином, його треба назвати. Тривалий час домашнє насильство не було злочином, бо його так не називали. Тому дуже важливо — не лише з юридичної точки зору, а й для суспільної свідомості — сказати: це злочин. Доки ви його не назвете, для багатьох людей воно ніби є, а ніби й немає. Експерти це розуміють, але швидко донести це до людей дуже важко. 

Ставити системні запитання у культурі

Британський письменник Пітер Померанцев під час лекції до фестивалю Docudays UA в Києві, 9 червня 2026 року. Фото: Сергій Хандусенко, DocudaysUA

На мою думку, на Заході про так звану «російську велич» нам слід замислюватися набагато частіше. І не лише на Заході, а й у всьому світі. Моя гіпотеза — я не можу її довести, але дуже хотів би дослідити — полягає в тому, що існує зв’язок між російською «величчю» в історичному, культурному та інших аспектах, з одного боку, та [ідеєю про] неминучість російської перемоги й необхідність іти на компроміси — з іншого. «Росія така велика: у неї є ядерна зброя, погляньте на неї на карті. У неї є великі письменники. Так, вони — сволота, але вони — носії цієї неминучості. Вони — неминучий гегемон у регіоні та гегемон у світі». Про Росію й досі говорять як про супердержаву. І це, відповідно, призводить до думки: «хай як хоробро воює Україна, нам доведеться укласти угоду, бо Росія — це просто реальність, з якою ми мусимо рахуватися». Я чую це від багатьох людей, навіть від тих, хто абсолютно не симпатизує Кремлю, й це усталена думка. Гадаю, культура відіграє в цьому величезну роль. 

Таке сприйняття російської культури, на мою думку, є однією з причин, чому вони дуже ефективно використовують її як зброю. Ми маємо показати цей зв’язок: мені здається, нам бракує досліджень [з цього приводу]. 

Колись це було простором публічної дипломатії та, певною мірою, культурного протистояння під час Холодної війни: Захід був у цьому дуже вправний та підривав радянську наративну лінію, просуваючи іншу ідею культури. Сьогодні варто розпочинати роботу в цьому напрямку, аби спритніше змагатися [з Росією] в цій сфері. 

Мені дуже сподобалось, що сталося на Венеційській бієнале. Звісно, що скандал був потворним У 2026 році міжнародна мистецька виставка Венеційська бієнале вперше з 2022 року запросила до участі Росію, що викликало хвилю протестів та бойкотів, але керівництво не змінило свого рішення. Згодом міжнародне журі у повному складі подало у відставку на знак протесту проти допуску до виставки офіційної делегації від Росії та через відмову оргкомітету від політичної позиції, а Європейська комісія зупинила виплату гранту організаторам у розмірі 2 млн євро через участь представників РФ. : те, що зробили італійці, дозволивши відкрити російський павільйон у Венеції. На це чудово реагували Активістки Femen та Pussy Riot разом заблокували вхід до російського павільйону й провели акцію протесту з антивоєнними гаслами підтримки України Pussy Riot та Femen. Pussy Riot показали, що принаймні деякі росіяни готові щось робити. 

Плакат з програмою скасованих заходів за участі загиблих українських діячок і діячів культури на Венеційській бієнале. Фото: Зоя Звіняцківська

Але я вважаю, що ще більш розумною була ініціатива з плакатами Проєкт «Невидимий павільйон», організований Асоціацією українських організацій в Італії. про скасовані заходи за участі [загиблих] українських художниць, письменників [та людей культури]. Нібито вони мали брати участь у заходах на бієнале, але заходи скасували, бо їх вбила Росія. Це підриває принаймні наратив про російську красу. 

Плакат про подію за участі загиблої художниці та поетки Ніки Кожушко. Фото: Зоя Звіняцківська

Але як же нам піти далі, аби підривати сприйняття Росії як неминучої? Треба думати про те, як працюють ці наративи. Де вони перетинаються з прийняттям політичних рішень? При цьому треба бути дуже точними, так само, як у політичних кампаніях: використовувати сегментування аудиторії, з’ясовувати, які повідомлення працюють та які зміни поведінки нам потрібні. 

Необхідно ставити ці системні запитання у культурі. Мені здається, для цього в Україні є простір та люди, які можуть це робити. Але хтось повинні це робити, при цьому застосовуючи в культурному просторі логіку стратегічних комунікацій. Це — дуже беземоційний, системний підхід, який потребує орієнтованості на результат: те, яких змін ми прагнемо досягти. 

Але це й не можуть бути лише політичні технології, вони мають працювати разом з митцями. Бо Росія, безперечно, використовує свою культуру для політичних цілей, і вона завжди це робила дуже успішно.

Негативний портрет Росії мав підживити потребу в сильному лідері

З 2014 року разом з українськими журналістами та соціологами ми проводили дослідження, де аналізували російську пропаганду та її вплив в Україні. Також під час цієї роботи ми розмірковували над роллю журналістики для протидії пропаганді. 

Часто ми намагаємось боротися з нею на рівні встановлення фактів та розвінчування неправдивих наративів. Однак справжня її сила полягає в роботі на так званому когнітивниму рівні, тобто спробі чинити психологічний вплив на аудиторію: апелювати до її почуття величі, обурення, можливо, [страху або] тривоги. І я вважаю, що нам дійсно треба набагато більше думати про силу пропаганди в таких термінах, а це означатиме інші методи [її дослідження і протидії її впливу]. 

Якщо йдеться про тривогу, обурення та інші емоційні чинники, то нам варто думати, як працювати саме з ними, а не лише перевіряти факти чи пояснювати наративи. Варто думати про те, що допоможе подолати тривогу, почуття образи, а не про те, як виправити наратив. Бо це може не допомогти, якщо єдиною метою наративу був саме емоційний ефект: треба працювати з емоціями людей. 

Страх, очевидно, підживлює авторитаризм: хочеться, щоб хтось тебе захистив, це зрозуміло. Коли я мешкав у Росії на початку 2000-х, пам’ятаю, ми всі дивилися НТВ, яке на той час вже захопив Кремль. Але вони не показували позитивних сюжетів про Росію. Вони безперервно показували негативні сюжети, а наприкінці казали: «ось чому нам потрібен Путін — він допоможе нам». Там були сюжети про жахи «глибинки», вбивць, бандитів. Це був той негативний портрет Росії, який мав підживити потребу в сильному лідері.

Безумовно, пропаганда Кремля в Грузії (де вона спрацювала) та Молдові (де вона, зрештою, не спрацювала) ґрунтувалася не на ідеї, що Росія хороша, а на тому, що якщо не голосувати за проросійські партії, то Росія вторгнеться. Тож мета полягала не в тому, щоб показати Росію у кращому світлі, а в тому, щоб залякати людей, начебто кажучи: «Краще проголосуйте за проросійські партії, інакше ми зробимо щось дуже неприємне». 

 «Іноді правда перемагає»

Святкування перемоги партії нинішнього прем’єр-міністра Угорщини Петера Мадяра у виборах 2026 року. Фото з фейсбук-сторінки Мадяра

Угорщина — це дещо інша історія, там багато людей мають глибоке відчуття нестабільності. На нещодавніх виборах в Угорщині Орбан поширював відео, створені за допомогою ШІ, про нібито план вторгнення України до Угорщини. Тобто ми мали справу з фантазійними страхами в політиці. 

Однак це не спрацювало. Як ми знаємо, опозиція перемогла, спираючись на правду, говорячи про економіку, а також формуючи відчуття спільної ідентичності, створюючи нове уявлення про націю на тілесному рівні, використовуючи натовпи та масові заходи. Вони не спирались на телебачення, а працювали в інтернеті та у фізичній площині, коли політик зустрічався зі своїми виборцями наживо. 

Також під час цих виборів було багато витоків інформації та хакерських атак. Я не знаю, звідки вони походили, але вони викрили стосунки угорських політиків з Росією на межі зради. Усе це були факти, тож я думаю, що ми щойно мали вибори, на яких фантазійна політика та фантазійні страхи, фантасмагорія та гротеск програли точності й фактам у поєднанні з новою ідеєю колективного «я». 

Отже, іноді правда перемагає. Як емоційна правда — без неї нічого не відбувається, — так і факти та реальність іноді перемагають. Не дуже часто, але все ж перемагають. 

Пропагандистський міф, що зажив своїм життям після Другої світової

 [Герой моєї книги Книга «Як виграти інформаційну війну. Пропагандист, який перехитрив Гітлера» вийшла друком 2024 року, в українському перекладі — 2025 року. ] Сефтон Делмер [під час Другої світової] вигадав багато речей, та його мемуари є свого роду повістю про мораль. Він сприяв поширенню уявлення про те, що частина офіцерів у німецькому генштабі глибоко ненавиділи Гітлера. А після війни Делмер побачив, як багато колишніх нацистських генералів і навіть есесівців використовували цей образ, аби повернутися до влади. 

Сефтон Делмер сприяв поширенню цієї ідеї, бо хотів створити розкол між нацистською партією та армією. Та потім він відчував відповідальність за те, що цей міф пережив період війни. 

Робота Делмера [у воєнний час] ґрунтувалася на величезному обсязі досліджень і, більше того, на дуже глибокому розумінні сили нацистської пропаганди. На мою думку, Делмер зробив набагато більше, ніж інші підрозділи британського уряду та британська комунікаційна інфраструктура, така як BBC, аби насправді зрозуміти свою аудиторію. Тож повертаючись до першої теми нашої розмови, пропаганда та контрпропаганда настільки ефективні, наскільки ви розумієте людей, [на яких вона спрямована]. Думаю, що Делмер дуже глибоко розумів, як насправді працює нацистська пропаганда, і що потрібно робити для її підриву. Знаєте, тоді метою була не правда, метою було перемогти. 

Пізніше, однак, його вигадки зажили власним життям, і в результаті він відчував велику провину за це. У своїх мемуарах він позиціонує себе як поганого хлопця. Він каже: «Я — погана людина, яка робить погані речі». Можливо, заради добрих цілей, але він позиціонує себе як аморальну людину.

Новації в інформаційному просторі — питання виживання

Рятувальні роботи на зруйнованому житловому будинку у Тернополі, 20 листопада 2025 року Фото: Владислав Мусієнко, Ґрати

Україні разом зі своїми партнерами довелося впроваджувати новації на полі бою та переосмислювати ведення війни. Україна має кількох справді хороших партнерів. У тому сенсі, що вони сприймають цю війну як свою власну: вважають Росію екзистенційною загрозою. Таких небагато — це деякі скандинавські країни, кілька балтійських, Велика Британія. 

Тож так само, як Україна та її партнери мусили впроваджувати інновації на передовій, щоб вижити, Україна муситиме впроваджувати інновації в інформаційному просторі — щоб вижити. 

Бо щойно (якщо й коли) настане пауза в кінетичній війні, Росія спрямує всі свої сили в інформаційний простір. Тобто вона вже це робить, але все зведеться зокрема до цього. І вони проводитимуть кампанії на Кавказі (бо зараз вони випускають з уваги Кавказ, але повернуться туди). І намагатимуться оточити Україну. Знову дуже наполегливо працюватимуть над Словаччиною, Румунією, яка є дуже-дуже хиткою Через російський вплив дату президентських виборів 2025 року в Румунії перенесли, визнавши методи кампанії проросійського кандидата Келіна Джорджеску маніпулятивними. , Болгарією. Польща може перейти на інший бік дуже легко. 

Росіяни намагатимуться зробити Німеччину таким же поганим союзником, яким зараз є Америка. І ми справді не знаємо, як виглядатиме уряд «Національного фронту» у Франції За опитуваннями, кандидат від ультраправої популістської партії «Національне об’єднання» (колишній «Національний фронт») на виборах 2027 року набирає понад третину голосів — натепер найбільше за усіх майбутніх кандидатів. , але є велика ймовірність, що він там з’явиться. Британія виглядає так, ніби протягом наступних трьох років стане  країною Фараджа Найджел Фарадж — британський право-популістський політик, лідер ультраправих партій, просувач виходу Британії з ЄС. . Можливо, цього не станеться, але такі речі відбуваються. 

Тож Україна та її союзники муситимуть знаходити асиметричні способи реагування, а це означатиме переосмислення того, що ми вважаємо публічною дипломатією, культурною дипломатією та усього, що зараз об’єднано під дуже розмитими термінами стратегічних комунікацій. Гадаю, тут просто немає вибору — це питання виживання. Але потенціал для трансформації величезний. Ми перебуваємо у дуже захопливому іcторичному моменті для цієї сфери, пов’язаному зі штучним інтелектом. Я думаю, що Україна та її найближчі партнери будуть на передовій цього процесу. 

Але зараз увага зосереджена на лінії фронту — саме там усі перемоги та поразки. Однак тією мірою, якою ситуація на фронті ставатиме менш динамічною, ми бачитимемо збільшення уваги до когнітивної сфери — сфери сприйняття, і я думаю, що ці процеси лише розширюватимуться.

Редагування: Анастасія Москвичова