Учора працівники ФСБ затримали Енвера Кроша — мешканця села Близькогородське Джанкойського району у Криму. Його обвинувачують в організації осередку ісламської партії Хізб-ут-Тахрір. У Росії її визнали терористичною, але в Україні та більшості європейських країн вона діє і не є забороненою. Дорогою з Джанкоя до Сімферополя оперативники ФСБ півтори години били і катували Кроша, вимагаючи, щоб він розблокував телефон. Але той не став цього робити і відмовився визнавати вину. Це не вперше, коли Кроша катують працівники ФСБ. У 2015 році за допомогою струму його намагалися змусити співпрацювати з російською спецслужбою. Він і тоді відмовився, і зумів вистояти. «Ґрати» записали його розповідь про події семирічної давності для матеріалу про засекречених свідків, яких ФСБ використовують для переслідування кримських мусульман у справі Хізб ут-Тахрір. Сьогодні ми публікуємо її у форматі монологу.   У грудні 2015 року мені зателефонував родич, який працював у поліції. Ми ремонтували, купували і продавали мобільні телефони, і було таке, рідко звичайно, що приносили крадені телефони. Ми, звісно, про це не знали. Купували або з документами, або брали дані клієнта. У нас давно не було такого прецеденту, але чомусь я подумав, що може купив якийсь такий телефон, і в нього зараз ця справа, і він її розслідує. Я поїхав у відділ прямо в домашньому взутті, вважаючи, що розмова з родичем буде недовгою. Дружину попросив поставити розігріватись обід і обіцяв бути вдома до 16 години дня. За 20 хвилин я був біля будівлі поліції. Мене зустрів родич і попросив пройти з ним. Каже, що хоче щось передати у кабінеті. Заходимо у відділення поліції і перше, що мене збентежило, він мене записує в журнал, ніби я звертаюся з якогось приводу, і вони це фіксують. Ми заходимо в кабінет, дивимось один на одного хвилину, я питаю у нього: «Чого ми чекаємо?». Заходить кілька незнайомих для мене людей, сідають поруч із ним — навпроти мене і починають розмову.

«Чим ти займаєшся? Де працюєш? З ким зв'язуєшся?».

Я питаю в родича, хто це такі, чому вони мене допитують зараз? Тобі краще, каже, відповідати на їхні запитання. Несподівано почали ставити питання про наркотики. Я мовчав. Ситуація ставала напруженою і незрозумілою. Покажи руки свої, коловся ти чи не коловся — вони грубо говорили про якусь траву, ніби чорнороби якісь. Я мовчав на більшість запитань. Вечірній намаз заступає взимку рано, десь о 17:00. Я кажу їм, щоби не було, але зараз мені потрібно прочитати намаз. Мій родич погодився і повів мене до іншого кабінету. Я навіть не подумав, лишив куртку і пішов з ним. Я читав молитви близько півгодини. Вже повертаючись, подумав, що зробив помилку, залишивши куртку і телефон у кабінеті, припустив, що вони могли мені щось підкинути. Заходжу і прямо при них цю куртку перевертаю, щоб кишені відкрилися і якщо щось є, щоби випало. Так і сталося. З внутрішньої кишені випав пакетик із «травою». Вони дуже розлютилися і вимагали: «Підніми і поклади на стіл те, що впало з твоєї кишені». Я відмовився, кажу — той, чия це річ, хай і піднімає, а я свої відбитки не маю наміру залишати. Вони якось підняли його, поклали на стіл, не чіпаючи руками, всі мої речі виклали і поряд цей пакет. І знову кажуть: «З одного столу перенеси на інший усі свої речі». Я все перекладаю, цей пакет знову залишається. Вони кажуть: «І його переклади!». Я знову відмовився. Вони розлютилися, викликали слідчого і двох понятих. Слідчий починає мені зачитувати скільки мені «загрожує». До трьох років, якщо вживання, але оскільки цей пакетик з-під пачки цигарок зверху ніби припаяний чимось, то він — для збуту, а це вже інша стаття — до семи років. Поняті підписали, що вони бачили, як із кишені випав пакет. Потім все почало набувати ще дивного характеру. У дверях кабінету звідкись з'явився свідок — юнак у каптурі. Він заявив, що впізнає мене, і я продав йому [suggestion title="«дві склянки»" text="Так кажуть про міру ваги канабісу"]. На мене оформили протокол, запропонували підписати – я не став. Вони сказали, що мене відвезуть до лікарні перевірити на наявність у крові наркотичних речовин. Вивели із центральних дверей, зробили виписку у журналі. З цієї миті, за документами, я фактично покинув відділ поліції. Мене посадили в «Патріот» і повезли. Зі мною поряд був слідчий, водій та охоронець. Ми проїхали метрів 100-200 напевно, після чого слідчий каже, що забув якісь папери і треба повернутися. Водій повертається, тільки-но заїжджає вже з чорного входу, не з центрального. У цей момент я почав розуміти, що вони зіграють зі мною кіно — я тільки у фільмах раніше таке бачив. Мене знову завели до поліції — тепер через чорний вхід — і повели до того ж кабінету на другому поверсі. Там уже сиділи інші люди, одягнені у ділові костюми, із краватками. Сказали, що вони мене знають, що я активний громадянин, буваю в багатьох районах, з багатьма людьми контактую, такі люди їм потрібні для того, щоб «припиняти екстремістську і терористичну діяльність». Їм потрібно було, щоб я з ними співпрацював.

«Ось бачиш, зараз є ІДІЛ, є Джабхат ан-Нусра, терористи, вони сьогодні там, завтра можуть прийти сюди, ми повинні спільно діяти, тому чим більше у нас буде таких активних людей, як ти, які нам допомагатимуть у цій роботі, тим швидше ми зможемо нейтралізувати їх».

Натомість вони запропонували закрити справу про наркотики, яку на мене щойно завели, пропонували працевлаштування, фінансування, підтримку сім'ї. Була вже восьма вечора.   https://graty.me/uk/news/fsb-zatrimala-u-dzhankojskomu-rajoni-shistoh-krimskih-tatar-odnogo-z-nih-pivtori-godini-katuvali-shhob-vin-rozblokuvav-telefon/ Потім вони почали питати про Хізб ут-Тахрір — що я про неї знаю, просили показати на фотографіях деяких людей із міста, чи я їх знаю. Я казав, що відповідати не буду. Я знаю, що вони дуже вміло перекручують слова, тому наражати когось на небезпеку своїми свідченнями не хочу. Сказав їм: «Зі мною майте справи». Один із них узяв стопку книг і вдарив нею мені по голові, сказавши, що це, щоб «пам'ять до тебе повернулася, щоб ти міг знову розмовляти». Ця безуспішна розмова тривала близько трьох годин. Якоїсь миті вони сказали, що в нас є час до опівночі, а інакше їм доведеться передати мене в руки поліції, і вони продовжать роботу за «наркотичною статтею». Опівночі вони, як і обіцяли, одягли мені кайданки, одягли на голову чорний мішок і передали працівникам поліції. Ті повели мене коридором, спустили, я так розумію, в підвальне приміщення і, супроводжуючи питаннями — де взяв, куди збув, де взяв, куди збув, — завели до якогось кабінету. Посадили на стілець, руки були ззаду в кайданках, а до мізинців прикрутили якісь дроти. Я спочатку намагався пручатися, казав, що все це помилка, і я з наркотиками справи не маю і ніколи не мав, але потім зрозумів, що їм байдуже. Вони мають інше завдання. Погрожували «вивезти на канал» ще щось. Коли я не відповідав або коли відповідав не те, що вони хотіли, то періодично подавали струм. Я вперше відчував такий біль — руки, ноги не можеш утримати на одному місці, вони ніби літають. Спочатку вони на 3-4 секунди включали, а з кожним разом додавали все більше часу. Це тривало хвилин 40. Потім мене підняли в той же кабінету, зняли мішок, наручники, посадили на стілець. Люди в костюмах запропонували мені їжу і воду, і знову наполягали на співпраці. Друга спроба «домовитися» тривала близько півтори години. Я сказав їм, що є два варіанти, на які я можу піти: перший — як прийшов сюди, так і йду; другий — якщо я побачу порушення, злочин — для цього є дільничні на місцях, я знаю, до кого звертатися і мені не потрібно для цього співпрацювати ще з кимось. Я не був ніколи «шестіркою», батько і дідусь мої не були, і я не повернуся додому таким. Це моя громадянська позиція. Усе, інших варіантів немає. Третій варіант вони запропонували мені самі — я не буду людям говорити про зміст нашої розмови і підпишусь під цим.

«Поки ти ось так вийдеш, а через три дні ми з тобою зв'яжемося, і не намагайся відбиватися чи вислизнути від нас — тоді й скажеш про своє рішення, співпрацюватимеш з нами чи ні».

Мені дали лист А4, на якому я написав буквально два рядки, підписався, не залишаючи жодних пропусків, щоб вони не могли доповнити. Близько третьої ночі мене вивели з кабінету. Працівниця на вході здивувалася, коли побачила, що мене, який офіційно покинув відділ ще ввечері, знову проводять через прохідну. У журналі вже стояв запис про вибуття. Весь цей час біля поліції стояли мої друзі, рідні брати і мама, які стукалися, дзвонили на гарячі лінії, вимагали повідомити, де я. Моя машина так і залишилася на стоянці з 16:00. Вранці я вирішив, що не чекатиму на ці три дні, після яких вони обіцяли знайти мене. Зв'язався з адвокатами, розповів усе, як є. Це сталося на телебаченні й у соціальних мережах, в інтернеті — безліч публікацій. Після цього до мене додому приїжджали правозахисники з різних організацій. Більше ніхто з поліції та ФСБ зі мною не зв'язувався.