«Ми настільки звикли до війни, що я думав: постріляють і перестануть», – пояснює лікар із Маріуполя Едуард Зарубін, чому не виїхав із міста одразу після наступу російських військових 24 лютого.

Він із сім’єю залишався в місті до 15 березня. Надіявся, що повномасштабної війни не буде. Тим паче, не міг уявити, що Маріуполь буде так сильно обстрілюватися.  Спочатку він возив людей по місту – здебільшого, евакуйовував меканців із лівого на правий берег. Згодом – разом із сином працював у волонтерському центрі, де надавав медичну допомогу, видавав ліки. Кілька разів вони потрапляли під обстріли, були затримані українськими військовими під час комендантського часу.  Про життя в окупованому Маріуполі – «Ґрати» публікують новий монолог мешканця заблокованого міста. Для ілюстрацій ми використали фотографії, зроблені Едуардом Зарубіним — йому довелося видалити їх перед проходженням російських блокпостів, але вдалося відновити.  

«Цю війну ми слухали щодня»

Ми мешкали в Маріуполі за 800 метрів від крайнього блокпосту, що межував з непідконтрольною Україні територією Донецької області. Тому цю війну знали дуже добре: постріли з міномету, артилерії, танків, автоматні черги – ми це могли розпізнати по звуку. Цю війну ми слухали щодня. Та певний час було затишшя, ми якось заспокоїлись, розслабились навіть.  А 24 лютого прокинулись близько п’ятої ранку від сильного обстрілу. Цей ранок був жахливим, ми розуміли, що прилітають гармати великого калібру. Все в будівлі тряслося, спати, звісно, більше не могли. Ненадовго стало тихо, і ми побачили в новинах, що Путін оголосив нам війну.  Моя біда була в тому, що навіть після прочитання цієї інформації, навіть після гарматних обстрілів за вікном я не одразу, так би мовити, повірив у це. Тому ми не поїхали нікуди. А дні три-чотири слухали цю «музику». На щастя, тоді в наш будинок нічого не прилетіло.  Маріуполь. Фото: Едуард Зарубін Ми настільки звикли до війни, що я думав: постріляють і перестануть. Я не вірив, що Путін здатний на повномасштабну війну. Як виявилось, я помилявся. На четвертий день стало дійсно страшно. І мій друг запропонував переселитися в його квартиру в центрі міста. Залишатися в нашому домі було вже вкрай небезпечно.  Ми зібрали якісь речі, взяли з собою сусідку і кішку. У квартирі друга – біля площі Свободи – жили десь два-три тижні. На той момент в центрі ще працювали магазини, були великі черги, але можна було щось купити. А потім – не пам’ятаю, в якій послідовності, зникло світло, вода, газ і телефонний зв’язок. Це відбулося десь впродовж тижня. І все одно ми не поїхали, хоча це були вже серйозні сигнали. Може, звучить дивно, але я не можу пояснити, чому ми не прийняли таке рішення. Інстинкту самозбереження не було. Після цих восьми років було важко нас злякати. Попадали під обстріли, падали лицем до землі, вставали і знову йшли…  

«Ми знали, що обстрілюють й інші міста України, і що про Маріуполь не забули»

До війни я працював лікарем-урологом у приватній клініці. Весь час жив у Маріуполі. Місто перетворилося на зону безперервних бойових дій.  Перші чотири-п’ять днів я возив автівкою по місту людей, яким треба було переїхати з одного кінця в інший. Евакуйовував з лівого на правий берег, бо там були сильні обстріли, комусь треба було до рідних дістатися тощо. Пальне швидко закінчувалось. Я залишив каністру, щоб був запас, якщо доведеться виїжджати з міста. І більше, на жаль, не зміг пересуватися автомобілем – запасів пального в місті вже не було. Поставив автомобіль біля будинку на свій страх і ризик – автомобілі горіли цілими рядами, розбивалися від уламків, що летіли звідусіль. У моєму трохи пізніше розбилося скло. Ми з сином ходили пішки.  Я зрозумів, що в такій ситуації чимало людей будуть потребувати допомоги, особливо медичної. Ми з сином вирішили піти до волонтерського центру, що розташувався біля драмтеатру в Маріуполі. Робили все, що було потрібно, – роздавали ліки, носили воду, робили перев’язки…  Маріуполь. Фото: Едуард Зарубін Волонтерський центр в Маріуполі працював вісім років. Це не контора, створена за один день, організація роботи волонтерів була дуже злагоджена. У центрі завжди було світло – заряджені телефони, ліхтарики, телефонний зв’язок, стояла супутникова антена і працював телевізор. Коли ми обідали – нас годували там щодня, – навіть могли подивитися новини. Ми знали, що обстрілюють й інші міста України, і що про Маріуполь не забули. Хоча частина місцевих мешканців іноді таке говорила, що неприємно і згадувати.  Наприклад, якось ми з сином пішли по воду. Водопостачання вже не було і доводилось йти за три кілометри – до старої водокачки, щоб набрати води. Стоячи в черзі, один із чоловіків розповідав свою версію подій: нібито обстріл Маріуполя – це розборки між батальйонами «Азов» і «Дніпро-1», типу «Азов» вбив якогось генерала із «Дніпра-1», от ті й обстрілюють Маріуполь… Почувши це, я навіть не зміг нічого сказати.  До волонтерського центру щодня приходило дуже багато людей – хто їжу просив, хто новини хотів дізнатися. Але найбільше потребували ліки, особливо ті, які мали приймати щодня, - інсулін, зокрема. У волонтерів був величезний склад медикаментів. Я працював на цьому складі. Мешканці міста формували списки необхідних їм ліків, передавали волонтерам. Я формував пакунки з ліками, що були в наявності, відмічав на листку і передавав волонтерам, а ті – розносили по дворах. Дуже багато хто просив дитяче харчування. У нас, на жаль, його не було. Для діток – лише підгузки.   

«Цей жах продовжувався 20 днів»

Ночувати ми ходили додому. Вночі спали чотири-п’ять годин, поки не починалися нові обстріли. До 8 березня вночі обстрілів не було. А потім настало реальне пекло – пішла авіація. Щодня вранці, коли виходили на вулицю, не могли впізнати місто. Будівлі були пошматовані, розбиті, спалені, обгорілі автомобілі, з яких ще йшов дим… На дорозі розривалися міни, утворюючи глибокі ями і зносячи все на шляху… Ми вирішили ходити однією і тією ж дорогою, керуючись правилом, що двічі в одне й те ж місце міна не влучає. Влучає, повірте. Ми ходили ніби поміж мінами, як поміж крапель дощу. Якось в полі нашого зону розірвалась міна, на щастя, ми були далеко і не поранились.  Довкола на обочинах, в різних місцях лежали тіла загиблих. Часом їх прикривали якоюсь тканиною, іноді просто натягували верхній одяг на обличчя.  Ми з сином завжди були разом, я не відпускав його нікуди. Дружина весь час була вдома, кілька разів виходила під будинок, щоб швидко щось підігріти на вогні. Особливо нічого не готувала, бо в будь-який момент міг бути обстріл. На щастя, в будинок, де була квартира товариша, нічого не влучило.  8 березня ми з сином вирішили піти до нашого будинку на лівий берег. Прямого попадання в нього не було, він стояв, тільки вікна вибило і ще дрібні ушкодження, попри те, що поруч будинки були зруйновані під фундамент. Ми пройшли 16 кілометрів пішки. Йшли досить швидко. Я почав відкривати шухляди, шукати все цінне. Знайшов свій закордонний паспорт, золотий ланцюжок, кишенькові ножі, наручний годинник. Словом, все, що вважав цінний для себе кидав у сумку. Часу на роздуми не було. Хоч попри поспіх ми не встигли повернутися до початку комендантської години. Військовий патруль зупинив нас. Нам заламали руки і досить жорстко поклали на землю, думали, що ми – мародери. У нас було два рюкзаки і сумка на коліщатках з речами. Час від часу один з військових клацав затвором на автоматі… Важко було порозумітися через емоції, але все таки ми сказали, що волонтери – у нас були посвідчення, ми їх показали. І нас відпустили. Якось ми таки дійшли щасливо додому. А наступного ранку – о четвертій годині почали авіанальоти на місто, тому ми дуже вдало сходили. Лише того дня майже не стріляли, кажуть, передислоковувалися. А далі – по 20 авіанальотів за день. Пробував точніше порахувати, але не зміг… Цей жах продовжувався 20 днів.  

«Треба було рятувати сім’ю»

Десь числа 13 (березня) в одному місці неподалік будинку, де ми жили, прорвався мобільний зв’язок – в місті вже багато хто знав, звідки можна додзвонитися на «велику землю». І мені вдалося поговорити з другом. Він сказав, що негайно треба виїжджати. Офіційного «зеленого коридору» тоді не було, а неофіційний – був. Правда, ніхто не знав маршрут. Я подзвонив ще одному знайомому, і він сказав мені, як краще їхати. Саме в той момент у Маріуполі були дуже сильні обстріли, але наше терпіння було на грані. Ми збиралися за п’ять хвилин. Я навіть не міг повідомити в волонтерський центр, що більше не прийду. Треба було рятувати сім’ю. Едуард Зарубін у Маріуполі. Фото: Едуард Зарубін Ми заїхали за ще однією людиною, якій я пообіцяв місце в своєму авто ще на початку війни. Я би не хотів називати ім’я цього чоловіка, скажу лише, що він – з Донецька, займався активною проукраїнською діяльністю. І залишатися йому в Маріуполі було небезпечно. Ми виїхали в сторону Бердянська близько 15-ї. Пройшли десь десять блокпостів – на кожному щось питали, вивалювали речі на землю. У Токмаці перевірка була найжорсткіша – виймали ноутбуки, планшети, телефони, карти пам’яті, обшукували куртки. Але спроб щось «віджати» не було. Шукали щось проукраїнське, якісь дописи, смс… Мій син про це знав і всю дорогу чистив п’ять телефонів. Я навіть пожертвував своїми фотографіями, які робив весь час перебування в місті. Спробую їх відновити. Деякі фото, на щастя, таки збереглися в «хмарі». Росіяни на блокпостах вели себе досить адекватно. Хоча склалося враження, що вони не знають, що відбувається в Маріуполі, або вдавали, що не знають. 

«Чому ви їдете? Чому втікаєте?» – кажуть нам двоє молодиків після того, як ми зупинилися і відкрили вікно в автомобілі на блокпості. «Так в Маріуполі ж жах, що робиться… Місто простріляне, на нього кидають авіабомби», – відповідаємо. «Та які там бомби…» – не повірили вони.

Але ми не вступали в діалог з ними. Ці люди не розуміють, що роблять…  Пізно ввечері ми були в Бердянську, переночували в готелі, а о 8 ранку виїхали в Запоріжжя. Був коридор чи ні, - не важливо. Ми були в такому стані, що треба було рухатися далі. Дуже багато з моїх родичів і знайомих осіли в Мелекино, Бердянську чи Запоріжжі, - там не там стріляють, трохи розслабилися… Але мені треба було їхати подалі.  Чи хочу повернутися? Я двадцять днів намагався залишитися в Маріуполі, кожен день сподівався, що все припиниться… А тепер – куди повертатися? Зараз ми – в Ужгороді. Кілька днів відпочивали, приводили себе в порядок. Ми були брудні, худі і налякані, коли приїхали. Оговтавшись трішки, пішли по приватних клініках у пошуках роботи. В одній із них нас пообіцяли працевлаштувати.