«Краденою українською продукцією нас і годували». Історія актора лялькового театру, якому довелося обмінювати їжу у росіян під час окупації Ізюму

Антон Глазунов у підвалі під час обстрілів Ізюма. Фото надане Глазуновим
Антон Глазунов у підвалі під час обстрілів Ізюма. Фото надане Глазуновим

Харків’янин Антон Глазунов після повномасштабного вторгнення РФ опинився в окупованому Ізюмі та став свідком пограбувань цивільних будинків російськими військовими — воєнного злочину, згідно з міжнародним гуманітарним правом.

«Ґрати» публікують свідчення очевидців воєнних злочинів росіян, зібрані в рамках проєкту «The Reckoning Project».

 

23-річний актор театру ляльок та художник з освітлення Антон Глазунов на момент повномасштабного вторгнення РФ в Україну жив і працював у Харкові. 

Перші години обстрілу міста він із дружиною не чув — вони спали. Коли прокинулися і зрозуміли, що відбувається, зібралися, забрали кішок, собаку і пішли шукати укриття. Врешті дійшли до бару друга, що був розташований у підвальному приміщенні. І перші два дні просиділи там. 

«Почали дуже сильно тиснути батьки — мої і друга. Вони жили в області, наполягали, щоб ми приїжджали до них, мовляв, там тихо. Але коли ми вже їхали, побачили дуже багато російської військової техніки. Ми об’їжджали її, об’їжджали і не змогли заїхати до батьків — у село Залиман Балаклійського району, а поїхали до батьків друга — в Ізюм Місто повністю було окуповане з початку квітня, до цього частину міста контролювали підрозділи з «ЛНР/ДНР», які входили до складу російських збройних сил. . Так опинилися в окупації, де й пробули до 2 квітня».

В Ізюмі він з дружиною, другом і його батьками жили в багатоквартирному будинку біля центрального ринку. У перші дні з будинку не виходили, слідкували за новинами. Поступово з кожним днем зникали комунікації — світло, газ, вода, опалення, мобільний зв’язок. Місто почала обстрілювати російська авіація.

Спершу Антон з дружиною, другом і тваринами бігали в підвал будинку. Згодом обстріли почастішали, не вслигали спускатися, тому вирішили залишатися в коридорі.

«Одного разу ми спробували евакуюватися з міста — біля пам’ятника Волоху генерал Червоної армії, що загинув під Ізюмом під час Другої світової війни було шість чи вісім автобусів. Нам сказали, що вивозять кудись в сторону Лозової (місто в південній частині області — Ґ), але з тваринами не беруть — люди сумки залишали, а тут з тваринами… Але ми не могли кинути кішок і собаку».

Евакуації після цього з Ізюму не було.

 

«Від війни втікав»

Перших російських військових Антон побачив десь на другий тиждень перебування в Ізюмі. 

«Ми з Андрієм (друг Антона) пішли провідати друга, що жив на Пісках — район Ізюму. Щоб туди дійти, треба було перейти пішохідний міст, який вже був розвалений. Поряд — на Замостянській вулиці стояло два блокпости росіян. Перевіряли машини, людей, всяке таке… Спочатку формально дивились паспорт — у мене написано місце народження «Харків» питали, що я роблю в Ізюмі. Казав: «Від війни втікав»…

Згодом Антон з другом вирішили розвозити цигарки на велосипедах — купляли їх у місцевого мешканця на Веприцькому хуторі — до війни у нього був свій сигаретний кіоск.

«У мене були якісь кошти, ми на них купили сигарет… Розвозили і з націнкою у 10 гривень продавали, щоб було за що [знову] куплять сигарети. Ми так їх по всьому Ізюму розвозили і продавали». 

Блокпости Антону з другом доводилось проходити по 10-15 разів на день. Перевіряли документи, заставляли роздягатися, щоб перевірити татуювання. В Антона є два — на плечі і на грудях — силует сови. Виявилося, це — символ української розвідки. Антон пояснив росіянам, що це звичайне татуювання, набив його в 18 років і не знав про символ розвідки. Росіяни його пропустили.

Антон Глазунов із дружиною. Фото надане Глазуновим

«Ми з Андрієм вивели просту формулу. Щоб блокпости проходити просто, відповідали на їхні (росіян — Ґ) питання дуже коротко, щоб менше з ними спілкуватися. Але ми не брехали. «Знаєте когось? — Ні, не знаємо», і все. І у них не було більше питань. Страху не було…

Кожної секунди могло обірватися наше життя. Ми не хотіли сидіти, схиливши голови і смикатися від кожного шурхоту… Я хвилювався за батьків, за дружину, за тваринок. А за себе не хвилювався, знав, що не міг зробити на блокпості так, щоб мене розстріляли, не міг зробити так, щоб у мене прилетіла ракета, коли я везу їжу додому… Такі думки були тоді».

На блокпостах в основному стояли «ЛНР/ДНР»івців. 

«У них була відстійна зелена форма, погане озброєння, хто в кросівках, хто в берцах стояв — як попало… Вони мали картонки, на яких написані від руки персональні дані мешканців, що, ймовірно, були військовими, волонтерами, активістами. Їх вони шукали».

 

«Діставали все, що мали»

У другій половині березня запаси продуктів у мешканців закінчувалися. 

«Діставали все, що мали. В основному консервацію. Це дуже рятувало в перший період. Часом обмінювалися з мешканцями інших будинків. Мало було борошна, олії, круп… Гуманітарної допомоги не було».

Жителі Ізюму під час окупації. Фото надане Антоном Глазуновим

Місцеві, за словами Антона, розповіли йому, що на одному з блокпостів є військові, які готові міняти щось на їжу. Це був «Фізрук» — польовий кухар підрозділу, що там базувався. Із ним Антона та його друга познайомив інший військовий — із позивним «Малий». За формою, зброєю — у них були гвинтівки Мосіна Магазинна гвинтівка, яка вперше прийнята на озброєння в армії Російської імперії в 1891 році. Згодом неодноразово модернізувалась і випускалася аж до 1944 року. — і поведінкою, вважає Антон, вони не були кадровими військовими РФ.

Коли вперше прийшли прийшли на блокпост «Малого», його не було на місці. Хлопці попросили передати йому, що хотіли би обмінювати цигарки на продукти, бо «цілий під’їзд голодних людей». Інформацію йому передали і наступного разу він погодився на бартер. Але вказав на «Фізрука», що відповідав за запаси продуктів.  

Блокпост «Фізрука» був поряд. Він також погодився на домовленість і приносив хлопцям їжу. Це були товари українського виробництва. 

«Зазвичай, це були українські виробники — типовий набір продуктів АТБ — їхня марка «De Luxe”, навіть у пакетах з логотипами магазину. Лише одного разу нам дали масло, виготовлене в Саратовській області, і, здається, ще плавлений сирок».

Часто росіяни обмінювали на цигарки домашні продукти, каже Антон, — вівсяну кашу у трилітровій банці, мішок цукру, олію в пляшці з-під газованої води, великий шмат масла чи рибу в пакеті.

Антон з другом приходили по продукти два-три рази на тиждень. На блокпостах їх уже впізнавали і обмінювали продукти на цигарки навіть без участі «Малюка» чи «Фізрука». Загалом Антон з товаришем отримав близько 20 кілограмів продуктів.

 

«Вони виходили з дворів і тягли до нас продукти»

Якось, проходячи чергову перевірку на блокпосту по вулиці Замостянській, Антон побачив, як двоє військових виходять із приватного будинку поруч. В руках у них були пакети і мішки. Добре розгледіти їх Антону не вдалося, оскільки будинок був огороджений високим парканом. 

«Вони виходили з дворів і тягли до нас продукти… Краденою українською продукцією нас і годували».

Військові обходили будинки довкола. Мешканці будинків, припускає Антон, на той момент там не перебували. А чи жили там росіяни, не знає. 

Від будинків на вулиці Замостянській практично нічого не залишилося, розповідає Антон. Там стояв підбитий російський танк, що в’їхав в один із будинків. Як росіяни грабували будинки, Антон бачив двічі.

«Бачив багато краденої техніки: вони [росіяни] їздили на скутерах, автомобілях… «Їхня» машина — з вибитим вікном, заліпленим пакетом і намальованою літерою «Z».

Коли Ізюм був повністю окупований, в місто зайшли інші підрозділи РФ. Вони сильно відрізнялися від попередніх — були одягнені в чорну чисту форму, мали нові моделі зброї.  За словами Антона, вони почали проводити «зачистку» міста. Групи по 4-5 людей ходили по будинках у пошуках АТОвців, ТРОшників, військових, проукраїнських активістів тощо. Антона з другом також розпитували про таких людей і намагалися завербувати, але вони відмовилися від співпраці. 

 

«Міста майже не було»

«Коли ми вперше вийшли на вулицю, пішли у «нижнє місто» — в район школи №1, міста майже не було. Воно було буквально знищене, кожна будівля була розбита — пошкоджена або спалена. З 1-2 березня вони (росіяни — Ґ) почали як по графіку обстрілювати — десь з 11:00 і до 16-18 години. Постійно період обстрілів збільшувався і здавалось, що це — 24/7».

Ізюм під час окупації. Фото надане Антоном Глазуновим

Антон бачив трупи на вулицях міста.

«Біля пішохідного мосту валялось тіло людини, здається чоловіка. Воно було накрите шматком профнастилу, він там лежав 3-4 дні. І на мосту лежало тіло… Ховали у дворах, складали на кладовищах.

На Замостянській вулиці стояв автомобіль «Дев’ятка», він скотився в кювет, був із простріленим лобовим склом зі сторони водія. Там лежав чоловік, накритий якоюсь тканиною. Він лежав там дуже довго, тижні три».

Могила у дворі Ізюма; жителі у підвалі під час обстрілу та приготування їжі на вулиці. Фото надане Антоном Глазуновим

2 квітня Антон із дружиною вийшли з Ізюму. Близько 20 кілометрів йшли пішли з котами і собакою, поки їх не підібрав водій, що проїжджав повз. Вони дісталися села Залиман, де живуть батьки Антона. Росіяни на той момент перемістилися в сусіднє село — Савинці і через річку Сіверський Донець проходила лінія фронту. Росіяни підірвали міст між селами і обстрілювали Залиман з іншого берега річки. 

У Залимані розташовувалися українські військові, але в самому селищі Антон бачив їх зрідка — вони приїжджали набрати води або купити продукти в магазині його мами.

«Зате росіяни завжди давали про себе знати… Спалили хату наших сусідів 11 травня. Тоді ми й вирішили вибиратися… Вона довго горіла. Всередині був чоловік із жінкою і дитина. З ними все гаразд, вони вибралися… В іншу хату влучили, там була жінка похилого віку, так і згоріла. Двір батьків також обстріляли — досі у стовбурі черешні стирчить хвіст ракети, а в моїй кімнаті отвір від кулі… Батько назбирав дуже багато уламків снарядів довкола будинку, ящики з боєприпасами, навіть сумку офіцера — десь на полі знайшов. Але обстріли батьківського помешкання були вже після того, як ми виїхали. Батьки також на певний період поїхали з нами у Харків, після деокупації повернулися».

 

«Для щастя дуже мало треба: щоб їжа була теплою і де переночувати»

За рік до війною Антон закінчив Харківський театральний університет імені Котляревського по спеціальності актор театру ляльок. Працевлаштуватися по спеціальності було складно. Тому на перший період влаштувався на дві роботи: машиністом сцени і художником із освітлення.

Антон Глазунов у підвалі під час обстрілів Ізюма. Фото надане Глазуновим

На кінець березня 2022 року у нього були заплановані дві прем’єрні вистави, де мав зіграти як актор театру. Але через повномасштабне вторгнення вистави скасували. 

«Війна майже нічого в мені не змінила. Я про все це думав, здогадувався, але ніколи не бачив… Я розумію, що життя — дуже зле і погане, якщо його не любити. Може я став трохи різкіший, більш спланованішим і серйознішим в деяких моментах. Просто почав розставляти акценти і, звісно, зрозумів найпростішу істину — для щастя дуже мало треба: щоб їжа була теплою, було де переночувати. Тобто стало простіше жити, бо одразу всі акценти стали на свої місця…

Єдине до війни не міг подумати, що комусь побажаю смерті. Був пацифістом. А зараз бажаю смерті, і не одній людині…»

Після повернення в Харків Антон кілька разів возив гуманітарну допомогу на деокуповану Харківщину. Крім того, їздить із театром показувати дітям вистави. 

«Я думав, що це кінець, що більше нічого не буде… Але з поверненням до Харкова я зрозумів, що все буде… Я хочу грати в театрі. Хочу, щоб мої батьки пишалися мною. Вони і зараз про це кажуть, але в майбутньому, думаю, скажуть з більшою теплотою…»