«Лікарі давали мені лише рік життя»
Скільки я пам'ятаю, ще коли ми жили в Узбекистані, з трьох-чотирьох років мене возили по лікарнях. Потім ми переїхали до Криму і на другий дене мене одразу повели до поліклініки, а на третій — поклали в лікарню через акліматизацію. Тоді я кілька місяців пролежав у лікарні і з того часу я постійний «клієнт» лікарів. Коли був перехідний вік, потрапив до лікарні, де поставили страшний для батьків діагноз. Мені не говорили, але я бачив їх обличчя. Трохи згодом я дізнався від них, що лікарі дали мені лише рік життя.«Все, прощайтеся з ним, серце вже нормально працювати не буде, воно виснажене».У 17 років лікарі сказали, що є один вихід — поїхати до Києва і спробувати там зробити операцію: поміняти клапан. Але батьки ніяк не могли заробити на неї, у них не виходило навіть на дорогу зібрати гроші. Ми ж з Узбекистану переїхали, мама з татом працювали в колгоспі і років три, як мінімум, може більше, зарплату не давали. По талону видавали хліб. Батько з нами не жив, а мама нас із братиком тягла сама. Ми вчилися і їй було дуже складно. На той момент більшість кримськотатарських сімей мала завдання: прогодуватися, а вже на здоров'я, на лікування, відпочинок не вистачало ні сил, ні ресурсів. Усе так і залишили, у підсумку. Наступний пік у моєму житті був у 2008 році, коли лікарі переплутали медичні висновки і мене лікували за знімками іншої людини. Це був знімок рентгена якоїсь бабусі 1938 року народження, якщо я зараз не помиляюся. Я – Сулейманов, а вона Саматова була. Укінці лікарі це усвідомили. Коли зрозуміли свою помилку, вони у грубій формі мене виписали і одразу відправили до тубдиспансеру. Через те, що вода стала в легенях набиратися після ліків, серце змістилося, а у мене лівий шлуночок серця і так збільшений, серце почало погано битися, і я практично перестав ходити, фізично просто не міг. І з того моменту, з 2009 року, я почав відвідувати Київ регулярно. Тоді мені не зробили операцію, бо легеня не працювала, не ризикнули взяти на операційний стіл. Весною 2005 року я одружився, і, звичайно, треба було якось дбати про свою сім'ю. Я почав працювати в магазині техніки і мобільних телефонів. Це було відразу після загострення хвороби. До мене приїхали друзі і запропонували цю роботу. Фізично працювати я не міг. До цього я працював монтажером електрики і реставратором меблів, але тепер не міг. Потроху я втягнувся в нову робочу сферу. Понад 11 років працював у цьому магазині. Спочатку це був єдиний спосіб справлятися і хоча б мінімально прогодувати сім'ю, а потім настільки втягнувся, що вистачало на життя, почав самостійно збирати на операцію.
«Банановий пак ліків» та обшук
Цього ранку я чекав давно. Бо після того, як у 2016 році забрали [suggestion title="Енвера Мамутова" text="Обвинувачений у створенні осередку Хізб ут-Тахрір у Бахчисараї. Був затриманий у травні 2016 року і засуджений на 16 років 9 місяців"], так званий [suggestion title="«прихований свідок»" text="Обвинувачення проти Мамутова будувалося на свідченнях засекреченого свідка, який стверджував, що був на зборах Хізб-ут-Тахрір разом із засудженими згодом кримчанами. Захист вважає, що цим свідком був Костянтин Алєксєєв, уродженець Латвії, який переїхав до Криму і прийняв іслам"] приходив і до мене. Він приїхав до Криму з Латвії і прийняв Іслам. Ми тоді товаришували, і я уявлення не мав, що він на таке здатний. Про те, що він співпрацює з ФСБ, нам стало зрозуміло під час судового розгляду у справі «першої Бахчисарайської групи». Після вироку Енверу Мамутову я відразу зрозумів, що буду наступним, тобто з 2016 року я вже чекав. Після арешту Мамутова я пішов до друзів і сказав, що ми маємо дивитися тверезо — панікувати не треба, але краще бухгалтерію магазину переоформити на когось іншого. Бо у разі кримінальної справи на майно також могли накласти арешт. Щоб якось пояснювати суспільству, що садять нормальних людей нізащо, я почав займатися активізмом і приєднався до «Кримської солідарності». Нещодавно написав листа своєму амбасадору з Pen Ukraine — Ірині Славінській, де описав, чому взагалі почав цим займатися. Одного разу у 2014 році в селі Холмівка, там, де я проживав раніше, прийшли з обшуком до чоловіка, що ще півроку тому помер. Тобто його вже немає в живих, а проти нього порушили кримінальну справу, підкинули зброю й обвинуватили. Мене це шокувало. А пізніше пройшли арешти близьких друзів – Енвер-ага Мамутова, з яким ми працювали, Тимура Ібрагімова – мого приятеля, Мемета Белялова, Сервера Мустафаєва, Сейрана Салієва. Всі вони близькі люди, які були поряд зі мною, яких я знаю, можливо й більше, ніж їхні батьки. До них прийшли і сказали, що вони – терористи. Із цим неможливо було змиритися. Я вирішив займатися громадською журналістикою. Але через свої діагнози довго не зміг. Мене затримували прямо під час обшуків, доки я знімав, мені ставало погано, бо протипоказаний будь-який стрес.«Може, це шифр, три кілограми м'яса написано, може в цьому щось є», — припустив Скібін.Про те, що я хворий, у ФСБ, думаю, знали спочатку, але переконалися в цьому під час обшуку. Вони, здається, прочитали це на сторінці «Кримської солідарності». Я відразу зблід, почав задихатися, коли вони вдерлися, мені стало погано. На відміну від інших подібних обшуків, вони дозволили моїй дружині не сидіти в закритій кімнаті, а бути поруч, щоб вона контролювала мій стан.
«Я їм кажу: ви мене не закриєте. Я маю контролювати, я маю ліки давати. Вони, коли побачили всі мої аптечки, стало зрозуміло, що це не дитячі препарати. Ну ось, щоб розуміти, це один «банановий» пак повний і ще дві коробки. Тут уже неозброєним оком зрозуміло, там і система, і катетер, й уколи, й ампули. Коли він має сильну аритмію, у нього сильно пульсує серце. Коли він лягає, серце так б'ється, що в нього тіло сильно тремтить, а тут я побачила по артерії, що вона сильно пульсує. Я йому один раз точно дала Корвалмент, потім ще раз дала, щоб аритмію трохи заспокоїти. Ну і ще плюс із собою, аж до противірусного, бо діти хворіли, думаю чи мало, про всяк випадок. Я ж розумію, 205 стаття — якщо йдеш, то все безповоротно. Думаю, зараз якщо буде можливість, передам ліки, бо потім не вийде», - розповіла «Ґратам» дружина Амета Ліля.
Мене відвезли в Сімферополь. Опинившись у відділенні ФСБ у камері, я побачив Рустема Сейтмеметова та Османа Сейтумерова. Нас по черзі почали виводити на допит. Привезли мене близько другої години дня, а на допит я потрапив о четвертій. Завели перекладачку Сабрію Алімову, вона застудилася, ледве сиділа. Мені пред’явили обвинувачення і запропонували визнати вину. Але я не розумів, у чому я винний взагалі. Перед тим, як розпочати допит, адвокатка Ліля Гемеджі витягла мою пачку медичних документів і почала мої діагнози слідчому перераховувати один за одним. В один момент працівник ФСБ перестає друкувати, голову піднімає, дивиться на мене і каже: «Це все в тобі?» Я говорю, що папери підтверджують це. А він відповідає: «А як ти ще живий ходиш після цього?» І викликав слідчого Дмитра Грамашова. Мій захисник повідомив слідчому, що мені потрібно забезпечити домашній арешт або зовсім відпустити і зняти обвинувачення через мої захворювання. Радість на його обличчі зникла, Грамашов повернувся до мене і спитав, хто може підтвердити мої хвороби. Я повідомив, що у багатьох медичних закладах. У Києві — Інститут Амосова може підтвердити, Інститут Яновського – щодо легень. Тут у Криму, у нас у лікарні імені Семашка можуть підтвердити, у Бахчисараї терапія, денний стаціонар у Холмівці. На це слідчий відповів: «Ти зараз жартуєш, що про Київ сказав?». Я думаю, що на обрання домашнього арешту більшою мірою вплинули мої проблеми з легенями, хоча серце мене турбує більше. Із ФСБ нас забрали: я з Рустемом Сейтмеметовим поїхав до Первомайська, а Сейтумер Сейтумеров із рідним братом Османом поїхали до Саків. І, напевно, близько 12-ї ночі вже було, коли нас привезли до Первомайського, де ми до наступного дня, до другої години були. Весь цей час апетиту у мене не було. Коли вранці принесли їжу у залізній мисці, краї тарілки були загнуті. Я цю чорну смугу бруду, коли побачив, мене мало не вивернуло, і не став їсти. Постукав у двері і кажу, що їсти не буду, можете забрати. Він у віконце на санвузол показує: виливай в унітаз. Я говорю, що це їжа. У мусульман так не можна. А він відповідає, та й що. Тобто це у них, мабуть, нормально. Пізніше до мене прийшов заступник начальника прокуратури Первомайського району, щоб поцікавитись, чи є якісь скарги. Я розгубився і сказав, що взагалі не повинен бути тут, на що він відповів, що з цим розбиратиметься суд. Ближче до другої години за нами приїхала машина, біла Шкода Октавіа, і по одному почали виводити. Вони відчинили багажник, а там, мабуть, купа сантиметрів десять висотою ісламської літератури. Нова, ще не пошарпана. Вони були в масках, два повністю екіпіровані ФСБ-шники. Руки у нас були скуті за спиною, в дорозі вони почали терпнути.
Браслет на нозі
Мене привезли додому. Під'їхали, було дві-три машини — знайомі хлопці, які зібралися і, мабуть, шість поліцейських, з яких, напевно, п'ятеро – кримські татари. Вони почали мене обіймати, один узагалі заплакав. Вони знали і розуміли, що історія складна і просто так з неї не виплутатися тепер. З усіма привітався, завели додому. До мене приїхали бахчисарайські [suggestion title="УФСВПівці" text="Працівники Управління федеральної служби виконання покарань"], а це виявилися сусіди за місцем моєї роботи. Вони всю канцелярію скуповували у мене, і коли їхня начальниця мене побачила — була в легкому шоці. Кажу: «Доброго дня, не знав, що ми в такому форматі з вами побачимось і не чекав, що мене обвинуватять у тероризмі». Вона відвернулася, але було видно, що не може стримати емоції, очі заблищали. У дружини Лілі взяли згоду на те, що вона не проти, що я в її житловому будинку відбуватиму домашній арешт. Після встановлення браслета і апаратури, що відстежує, нам довелося переобладнати дитячу кімнату, щоб я міг переміщатися без втрати сигналу. Браслет, нібито водонепроникний, але працівники порадили обклеїти його харчовою плівкою, щоб піти в душ. У документах зазначено, що у разі пошкодження пристрою всі витрати несу я, а апарат оцінюється в більш ніж 100 тисяч рублів. З цим браслетом я навіть у дворі можу перебувати, але далі сигналу немає. Я кілька днів боявся навіть у туалет вийти. Він як хомут на шиї. І так незвично, ніби якийсь наглядач стоїть поряд. А потім через тижнів два, звичайно, звик. Влітку почав виходити на подвір'я щось робити. Кожні 10-15 хвилин підходжу під вікно, хвилину стою, сигнал ловиться, і потім назад. Таким чином намагаюся щось робити вдома. Дружина влаштувалася на роботу, а я хоч так намагаюся бути корисним.«Випадок щодо тероризму з домашнім арештом у них був уперше»
По суті наше перше засідання було 6 листопада 2020 року. Хлопці з СІЗО у Ростові виступили по відеоконференції, я з Кримського гарнізонного військового суду. Потім вдруге, 17 грудня, мене повезли до Ростова-на-Дону. Виявляється, такий випадок, коли обвинувачення в участі в терористичній організації з домашнім арештом — уперше. У Криму такої практики не було, та й у Росії теж, і наші місцеві інспектори УФСВП від цього були не в захваті — туди-сюди мене возити. Виявляється, у них навіть на це із бюджету не виділяються кошти. Вперше в автомобілі мене супроводжував ФСБшник. Я йому сказав: «Ви 800 кілометрів проїхали тільки для того, щоб вам сказали - їхати назад». Наступного разу мене повезлии вже без нього — лише водій та інспектор. Наступні 40-45 засідань я брав участь із Криму – по відеозв'язку. Коли мені обрали запобіжний захід, адвокати відразу виступили з клопотанням, що крім домашнього арешту мені необхідно регулярно спостерігатися у лікарів, щоб раз на місяць мені давали дозвіл на виїзд до медиків. На що суд погодився. Але буквально через кілька днів інспектори УФСВН прийшли і почали говорити: у нас у регламенті це не прописано, ми можемо або доставити до ФСБ, або до слідчого відділу, або на суд, але возити до лікарні – у нас такого не прописано, немає, і ми цього зробити не зможемо. Вони подали зустрічний позов у суд, щоб розібратися у цій справі. Під час розгляду суддя Андрій Долгополов запитав інспектора Буйняка: «А що ви пропонуєте? Як йому тепер до лікарні добиратись? Яким чином відвідувати ці заклади». Буйняк відповів: «Спокійно вийти і піти туди». На що Долгополов, мало зі стільця не зірвався і каже: «Ви що знущаєтесь? Людина має 205 статтю, йому за цією статтею дали домашній арешт, і тепер ви хочете, щоб він спокійно по місту сам без супроводу ходив у лікарню?» Інспектор відповів: «А що тут такого?» Суддя із себе вийшов. Згідно з МКБ — Міжнародним класифікатором хвороб, є перелік, згідно з якими не можна за російським законодавством перебувати в СІЗО. Для колонії, звичайно, список менший, ніж для СІЗО. У мене більше десяти захворювань зараз – серце, шлунок, печінка, легені. З двома з них - хворобами серця - точно не можна в колонію. Головуючий судової колегії в Південному окружному військовому суді, коли дивився мої документи, сказав: «Так ви вкажіть, які з них у Амета Ріфатовича. Це все його?», і на обличчі змінився. Але в результаті вони нічого з цього не врахували, і суд засудив мене до 12 років реального терміну.Слідчий ФСБ: «Тебе ніхто не виправдає»
ФСБ контролювала стан мого здоров'я. У серпні 2020 року з міністерства охорони здоров'я в Сімферополі зателефонували бахчисарайським лікарям, тоді тут був Гайдарєв (Костянтин Гайдарєв — головний лікар Бахчисарайської Центральної районної лікарні, депутат райради від «Єдиної Росії») головним. Він дав розпорядження тримати мене на контролі і, якщо якісь відхилення, про все повідомляти йому. Бо якщо у мене будуть якісь погіршення, чи виникнуть з їхнього боку проблеми, — полетять їхні голови. Коли через кілька днів місцеві лікарі приїхали, кажуть: «Амете, а хто тебе звідти знає?» А я жартома відповідаю: «Хіба ви не знаєте мої зв'язки?». Я розумів, хто стежить за ситуацією. Після арешту всі лікарі, які спостерігали мене, поділилися на дві групи: деякі перестали мене впізнавати, а деякі ще більше перейнялися нашим становищем. А так, звичайно, одразу ж забрали медкарту і поставили на неї наклейку: «Перебуває під слідством ФСБ, в руки не давати». Цю картку моїй дружині навіть на руки не видавали – медсестри самі відносили її лікарям. Перед вироком вона загубилася, але згодом знайшлася. Дружина всю лікарню підняла і сказала, що дійде до міністерства охорони здоров'я. Слідчий ФСБ Дмитро Грамашов іноді поводився, ніби співчуває. У нас одного разу відбулася неофіційна розмова, коли мене вивезли на психіатричну експертизу до лікарні. Він почав мені говорити: «Ось навіщо тобі це треба було? За цією статтею тобі зараз такі терміни світять». Я відповів, що, по-перше, наша вина не доведена, а по-друге, я шокований тим, що за такими статтями, фактично, за розмови в Росії такі величезні терміни дають — до 20 років. Серійні вбивці, педофіли і маніяки стільки не отримують. І тоді він мені сказав: «Ти, якщо є така нагода, йди на обмін. Тому що ти будеш сидіти по-любому. Це буде чи колонія-поселення, чи ще щось, але тебе ніхто не виправдає. Твої адвокати там бігають, їздять, збираються, в цьому немає сенсу, можете цього не робити. Ти будеш сидіти по-любому». Виходить, він відкритим текстом сказав, що ця проблема має політичне рішення. Обмін — політичне рішення, не юридичне. З юридичної точки зору, переломити ситуацію може лише скасування [suggestion title="рішення Верховного суду РФ від 2003 року" text="У 2003 році Верховний суд РФ визнав Хізб ут-Тахрір терористичною і заборонив її. З цього часу російські спецслужби стали переслідувати мусульман за підозрою у причетності до організації. Після окупації Криму також масово переслідують кримських мусульман. Правозахисний центр «Меморіал» усіх їх вважає політв'язнями"], коли Хізб-ут-Тахрір внесли до списку терористичних. Але в кримській ФСБ у такий результат справи, мабуть, не вірять. Поки ця тяжка стаття є, і заборона є, суд у будь-якому разі посадить. Тому що, так би мовити, якщо оперативники провели роботу протягом трьох років, значить ми справді винні і повинні сидіти. Тому що помилятися, за їхньою логікою, вони не можуть. За великим рахунком, моментів, коли я міг втекти, було дуже багато протягом десяти місяців. Я цього не зроблю і не збираюся робити, хоча щиро скажу — мені неодноразово здавалося, що цьому всі були би раді.«Якщо ви навіть спеціально захочете мене десь втратити по дорозі, я вам обіцяю, у вас це не вдасться зробити», — казав я інспекторам.Одного разу, коли ми поїхали в Ростов-на-Дону, нам зняли готель. Ми о 12-й ночі були біля старої будівлі суду, там поряд — готель. Ми приїхали, водій з інспектором мене залишили у відкритій машині і пішли бронювати номери. І я хвилин 20 у відкритій машині у центрі міста вночі сидів. Уявляєте? Це, за їхньою логікою, особливо небезпечний злочинець, якого обвинувачують в участі в терористичній організації, у якого наступного дня має бути суд. Такі провокаційні моменти з їхньої сторони неодноразово були. Чи хотіли вони реальної втечі, чи створювали легітимний спосіб одразу перевести мене під реальний арешт — я не знаю, але я розумів, що так чинити не можна. Я не вважаю себе винним, і я не терорист. Якби я втік з-під домашнього арешту, то брудну велику пляму залишив би, як на собі, так і на сім'ї, і на всьому народі. Саме це мене й стримує. І якщо навіть завтра мене заберуть у колонію, і я загину там, це мене не спонукає в жодному разі втікати. Моя ситуація для них як ком в горлі. І справа моя з першого і до останнього аркуша сфабрикована.