У Маріуполі залишається близько 160 тисяч людей. Таку приблизну кількість озвучив мер міста Вадим Бойченко в ефірі телемарафону «UA Разом» 28 березня. І він, і президент Володимир Зеленський, і мешканці міста підтверджують, що у Маріуполі — гуманітарна криза і практично тотальний інформаційний вакуум. Всю соціальну інфраструктуру російські військові знищили впродовж перших днів вторгнення. 90% будинків так чи інакше пошкодили. Попри це, ані українські воєнні, ані державна влада не погодилися на ультиматум Росії щодо здачі міста.  «Гуманітарні коридори» офіційно відкрили тільки у другій половині березня, до того люди виїжджали на свій страх та ризик. Хтось на своєму транспорті, якщо вдавалося знайти бензин, хтось чекає на евакуаційний коридор, хтось намагається піти пішки.  «Ґрати» поспілкувалися з перекладачкою з новогрецької мови Афіною Хаджиновою, яка, хоч і уродженка Маріуполя, але останнім часом мешкала неподалік Києва. Вона приїхала до Маріуполя за кілька днів до вторгнення, щоб супроводжувати знімальну групу грецького телеканалу, після чого кілька тижнів жила з мамою в оточеному місті і втратила зв’язок із братом та його сім’єю, які там залишилися. Їй вдалося евакуюватися 15 березня, але вона хоче повернутися — щоб зберегти унікальний архів свого батька про її народ — приазовських греків, та відбудувати місто.  Фотографії Афіни Хаджинової у цьому монолозі — маріупольського фотографа Євгенія Сосновського. Про нього досі немає ніякої інформації.   

«Я думала, як сказати мамі, що почалася війна»

Ми [suggestion title="зараз" text="Розмова відбулася 18 березня"] на польському кордоні — вчора виїхали з Запоріжжя на евакуаційному потязі у польський Хельм.  Останнім часом я жила неподалік Києва — у Гостомелі, працювала перекладачкою з новогрецької мови. Одна знімальна група телеканалу з Греції попросила мене супроводжувати її в Маріуполі для підготовки матеріалів про можливе російське вторгнення. Я родом з Маріуполя, тут живе моя мама, мій брат з сім’єю та родичами. Ми приїхали з журналістами у понеділок, 21 лютого — за кілька днів до вторгнення. Я до останнього не вірила, що буде наступ. Хоча це і не був наступ, а знищення. Я давала багато коментарів грецьким телеканалам, розповідала про лінію оборони і що ми захищені… Але не очікувала, що все так станеться…  Через два дні після приїзду до Маріуполя я бачила, що деякі магазини техніки вивозять товар, зачиняються, але люди поводили себе, як зазвичай — купували якісь продукти, товари, ажіотажу не було. 24 [лютого] зранку я прокинулася й прочитала у новинах, що почалася війна. Моя мама тоді ще спала, і я подумала, як їй сказати, не можу її залишити, не повідомивши. Я розбудила маму і сказала. Ми попрощалися, і я знову пішла працювати з журналістами. Я працювала з ними чотири дні, далі їм не потрібна була моя допомога, невдовзі вони поїхали. Та й працювати було дуже складно — перебіжками містом через постійні обстріли, останнім часом ми були, в основному, біля Генконсульства Греції.  Я дізналася, що грецьке консульство планує евакуацію тих, у кого є грецький паспорт. У нас із мамою є, але мама не хотіла нікуди їхати, а я не могла її покинути. Ми не вірили, що тут буде таке пекло. До того ж у мене у Маріуполі живуть брат з дружиною та двома доньками — 6 і 15 років. У невістки — лежача мама вже рік після інсульту. Вони не могли виїхати, це ж не просто — зібрав речі та поїхав. Лежачу людину важко евакуювати.   

«Два тижні ми не роздягалися взагалі»

До 2 березня у місті ще був мобільний зв’язок, до кінця лютого було опалення, світло і газ. Але потім все вимкнуло. Запасів продуктів було небагато: якісь крупи, борошно. Я просила маму зробити запаси, вона щось купила, але небагато. У нас було пів палки ковбаси, сир. Я якось забігла до супермаркету, там вже були порожні полиці, але я змогла ще знайти якісь продукти, переважно дорожчі — якісь чипси, сир, каву, десерти, масло. В цілому брала все, що бачила. У нас навіть запасів туалетного паперу не було.  Маріуполь. Фото: телеграм-канал «АЗОВ — Маріуполь» Коли не стало світла та газу, сусіди почали облаштовувати у дворах мангали, ставили бочки, палили дрова. Але дрова швидко закінчилися, тоді спилювали дерева у подвір’ях та довкола. Мешканці виносили все, що було у них у холодильниках. Нам з мамою було достатньо поїсти каші. Харчувалися, чим могли. Тричі на день пили чай чи каву — це було обов’язковим. Була проблема з питною водою. Коли закінчилися запаси з-під крана, люди почали ходити до криниці у парку, носити звідти. У черзі доводилося стояти по кілька годин, часто міни свистіли над головою. Я молилася тільки, щоб протягом цього часу нічого не сталося з мамою.  Було дуже холодно, особливо вночі. Ми два тижні не роздягалися взагалі, тільки додавали якісь светри, щоб зігрітися. Коли приїхали до подруги у Запоріжжя, я вперше побачила свої ноги, вони були у жахливому стані.   

 «Мама почала пекти оладки на вогні, пампушки, робити вівсянку. Дітям дуже подобалося»

Щодня я плакала з ранку до обіду, далі якось заспокоювалася. Потім почала читати книжки, щоб відволікатися. Прочитала дві «Франчески» Доржа Бату. Щоправда, другу не дочитала, книжка так і залишилася у квартирі.  9 березня ми вирішили піти до брата — на інший кінець міста, тому що не знали, як у них справи. Ми тихенько йшли пішки. Через дві години дійшли до волонтерського центру, щоб дізнатися, чи можна йти далі. Там я випадково зустріла свою подругу з сім’єю, їхній район сильно обстрілювали, і вони хотіли переїхати в інший. Ми забрали їх до себе. Стало якось веселіше.  Мама діставала варення, якому було років п'ять і ніхто не хотів його їсти. Ще у неї було дуже багато меду — завжди робила запас, і вона почала пекти оладки на вогні, пампухи, робити вівсянку. Дітям дуже подобалося. Пампухи — особливо. Діти навіть казали батькам: а давайте не будемо звідси їхати. 

«Я — не вірянка, але у Маріуполі багато молилася»

15 березня у наш двір заїхав поліцейський автомобіль. Ми вийшли дізнатися якісь новини. Взагалі не сподівалася, що щось скажуть, оскільки вони, як правило, не розповідали нічого. Але там був поліцейський із нашого дому. Він сказав, що спокійно з боку Мелекіно і Мангуша. Сергій — чоловік подруги — спитав, чи можемо ми туди поїхати, він відповів, що не знає й не може нічого гарантувати. Про те, що у той день відкрили гуманітарний коридор, і мови не було. Вочевидь, вони й самі не знали про це.  Маріуполь. Фото: телеграм-канал «АЗОВ — Маріуполь» Ми прийшли у квартиру, і Сергій з дружиною вирішили, що будуть пробувати виїжджати. Вони сказали: у вас є година, щоб вирішити. Мама казала — як я вирішу. Мені складно було обрати, і вдень, і вночі нас бомбили з усіх боків.  На всіх грецьких каналах, на яких я включалася, поки був зв’язок, говорила: моліться за нас. Я — не вірянка, але у Маріуполі дуже багато молилася. У ці дні я вірила в Бога. Наш дім не постраждав взагалі. Ніби Господь закрив його руками. Хоча довкола були влучання, ми бачили, як падають бомби. Ми вирішили не евакуюватися. Я попросила подругу лише підвезти мене у волонтерський центр, щоб знову спитати про район, в якому живе брат — чи можна туди піти. Приїхали, там сказали, що краще не наближатися.  У центрі я побачила волонтерів, громадських активістів. Деяких я знала. Багато з них записувалися на евакуацію. Їх думка, позиція багато для мене значили. Я зрозуміла, що навіть вони вже не витримують, і вирішила, що треба їхати. Тільки попросила подругу повернутися по маму. Слава Богу, вона погодилася. Це було не просто — нам довелося знову проїжджати проспект, який весь час обстрілювали. Тоді я також сильно молилася.   

«Психологічно дуже травматично, коли всі сприймають тебе як біженку»

За десять хвилин ми зібралися і поїхали разом з мамою. Якщо чесно, брала ковдри, свічки, сірники. Не знала, де нам доведеться ночувати і чого очікувати. Ми не знали, що є гуманітарний коридор. Вже на виїзді з міста прийшло повідомлення від ДСНС про узгоджений маршрут. Там була інструкція, як поводитися на російських блокпостах — видалити всі фото та відео, щоб не виникало ніяких конфліктних ситуацій, оскільки можуть відібрати телефон. Потім я чула, що у деяких відбирали телефони, скидали на купу і спалювали.  На виїзді з Мангуша ми підібрали чотирьох пішоходів, які йшли з Маріуполя. Довезли їх до Бердянська. А там — маму однієї моєї знайомої. Вона була у кузові. Коли на блокпості росіяни відкрили кузов під час перевірки, один з них жалісливо сказав: «Бідна жінка…». А те, що вони зруйнували її дім, її місто?! Це звучало цинічно.  Біля Василівки був підбитий міст, ми їхали довкола — якимись селами дві години, раніше цю частину проїжджали за дві хвилини.  Колону, яка за нами їхала, як я потім дізналася, обстріляли. Не знаю, чи був це цілеспрямований обстріл чи просто бойові дії почалися після пропуску гуманітарного коридору трохи раніше. Я впевнена, що українська армія, знаючи, скільки людей намагається виїхати, не стали б стріляти завчасно.  Приїхали до Запоріжжя, одразу потрапили у центр для прийому біженців — чай-кава, реєстрація. Це жахливо, коли ти у такому віці, і всі тебе називають біженкою. Люди допомагають, але це психологічно дуже травматично, коли всі сприймають тебе біженкою. Я можу сама себе забезпечити, але у Маріуполі я не могла цього зробити.   

«Це просто неприборкана жорстокість»

У моїх друзів були свої плани, а ми поїхали до подруги. Забула сказати, ми ще й кота забрали. У нас не було переноски, ми його в руки взяли й повезли. Подруга знайшла нам переноску, обігріла нас, нагодувала. У мене тоді був день народження, вона відкрила пляшку шампанського, ми відзначили. І зранку поїхали потягом, який прямує до Польщі. Другий мій брат живе на Кіпрі. У нього довго не було зв’язку з нами, і він вирішив полетіти до Польщі. Просто так вирішив, не міг вже сидіти на місці у невідомості. Він нас там і чекає. Ми поїхали з важким серцем, досі не знаємо, що з братом та його сім’єю у Маріуполі. Я кілька разів просила знайомих, щоб поїхали до нього, один навіть погодився, але потрібен був бензин. З цим — дуже велика проблема у місті. Можна знайти у Бердянську, але до Бердянська ще доїхати треба. Кажуть, що на Мелекінській трасі людей підбирають, якщо хтось йде пішки. Але про це також потрібно знати.  Є багато списків тих, хто перебуває у приміщенні драмтеатру, басейну й спортивних клубів на нульових поверхах. Я всюди шукаю брата, дзвоню всім, кого знаю. Дуже хочу їх побачити. У нас із другим братом немає дітей, для нас ці дві дівчинки — найцінніше у житті. Головне — врятувати їх.  Маріуполя немає, це місто, яке потрібно збудувати заново. Біля нашого з мамою дому обладнали басейн за олімпійськими стандартами, його навіть не встигли відкрити, як туди влучила бомба. Там було укриття для вагітних і дітей. Скільки там було загиблих, складно сказати. Зруйнований драматичний театр Маріуполя після влучання бомби. Фото: телеграм-канал «АЗОВ — Маріуполь» Як можна було підірвати драмтеатр, якщо з супутника видно написи: «Діти»? Вони ж бачили, куди скидали бомби. Це просто неприборкана жорстокість, це хворі люди, мені здається, у Росії немає психічно здорових людей.  Мені не пощастило двічі. Незадовго до війни я купила квартиру у Гостомелі. Віддала всі свої заощадження, які накопичувала все життя. Що там зараз, навіть не знаю. Найважливіше те, що там — все моє життя, всі мої сімейні фотографії на жорстких дисках, я нічого раніше не друкувала.  У нас вдома у Маріуполі — унікальний архів. Ми — приазовські греки, етнічна група, яка проживає у Донецькій області. У нас свій діалект, своя історія. Мій батько все життя збирав архів, який залишився у квартирі в Маріуполі. Це — рукописні і машинописні поетичні збірки, дисертація і фольклорний матеріал, зібраний моїм батьком, унікальні фотографії. Це пам’ять мого народу, який і так багато разів намагалися знищити.  Вони (російські воєнні — Ґ) можуть зруйнувати будівлі, наші міста, але не можуть знищити нашу історію, нашу пам’ять.  Із Маріуполем я ніколи не прощаюся назавжди. Там моя родина, могила мого батька. Я повернусь, я готова своїми руками його відбудовувати. Думаю, весь світ нам допоможе відбудувати всі зруйновані міста — після Другої світової якось відбудовували.