Як тільки закінчується комендантська година, в Києві повсюди вишиковуються довгі черги в супермаркети та аптеки, які ще працюють. Біля «Новуса» на проспекті Лобановського, де 26 лютого ракета влучила у житловий будинок, я розмовляю з 38-річною киянкою Іриною про те, як змінилося її життя після 24 лютого.   Ми стоїмо дві години. Пів черги пройшли, сподіваємося, до п'ятої встигнемо, бо їжа закінчується. Живемо у приватному секторі. У нас власний будинок. Ми на ніч усі в одну кімнату збираємося, на підлозі біля несучих стін. Вікна всі загородили. Отак у страху вночі по черзі спимо. Сьогодні вночі було тихо. Але постійно лякають будь-які повідомлення: готуйтеся, ось скоро, за тридцять хвилин або за годину, летітиме стільки літаків, бомб. Страшно дуже! Діти — вони у мене бояться. Невістку починає ковбасити — ми її заспокоїти не можемо. Ну дуже страшно. Вона боїться — у неї маленька дитина, страшно. Черга до супермаркету на Подолі, 28 лютого 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати 24 числа зранку ми прокинулися від того, що почули перший удар. Ось так щодня, за годину-дві — оголошення про повітряну тривогу. Спочатку бігали у погребі — ховалися. Потім подумали, що не дай Боже, ще в погребі засипле, навряд чи хто знайде. Там годину-дві пересидіти ще можна, але як цілу ніч? Цілу ніч там не висидиш — сиро. Страшно, дуже страшно. Усі думали, минеться, що це лише розмови, погрози. Але не минулося. Сподіваємося, що все-таки перемовини до чогось приведуть, хоча від Лукашенка (президент Білорусі Олександр Лукашенко — Ґ) нічого хорошого чекати не варто. Якщо він каже одне, то робить інше. В інтерв'ю у Гордона він казав: «Та ви що, зі зброєю тим більше Білорусь? Та ви що!». Тепер він зовсім інше каже. Не знаю, нікому не можна вірити з них. Ніхто не очікував. Я з роботи в середу, 23 лютого, їхала, мені моя кума зателефонувала, каже: «Що ти? Віриш у це все? Чи буде війна?». Я говорю: «Та ти що, ніколи в житті, ну, не посміє!» По-перше, я взагалі не бачу сенсу у цій війні. Чого він (Путін) цим досяг, чого доб'ється? Навіть якщо в найстрашніших снах уявити, що він переможе, чого він досягне? Більшість людей (у Росії) вважають, що ми розпочали війну, що ми погані, що ми робимо їм підлість і перекрили польоти. Будинок на бульварі Лобановського, в який влучила ракета, 27 лютого 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати Родичі там є, але вони теж у це все (у російську війну проти України) не вірять. Ми максимально їм всю інформацію відправляємо, всі фотографії та відео, але вони кажуть, перші дні говорили: «Ну, це все ваше телебачення бреше». Кажуть, це ваші самі бомбардують. Коли цей будинок (на Лобановського) вибухнув, скинули їм теж фотографії, вони кажуть: «А ви це самі особисто бачили, чи вам це по телевізору показували?». Ми говоримо: «Ось ми поряд живемо, це на наших очах сталося». А вони: «А що нам тепер робити?». Тобто потихеньку до когось починає доходити — «А що нам робити?». Кажу, ну, як мінімум, виходити на мітинги, просити, домагатися, щоб це все припинити. Зруйнований будинок у селищі Буча Київської області. Фото: Стас Юрченко, Ґрати Ніхто їм цього вже не пробачить, як би не було. Світ розділився на «до» та «після». Я не бачу сенсу кудись їхати. Куди їхати? Кудись у чужу країну? Не хочеться. По Україні кудись — зараз скрізь не спокійно. Здається, там десь тихо, спокійно, а потім оголошують повітряні тривоги. Не знаю, мені здається просто ми таки віримо, сподіваємося, що наші хлопці з цим впораються, президент (Володимир Зеленський) все залагодить.