Отець Василь Вірозуб — священник Православної церкви України та настоятель Свято-Троїцького гарнізонного храму Одеси провів у російському полоні 68 днів. 26 лютого його та ще 20 членів екіпажу рятувального судна «Сапфір» взяли в полон російські військові поблизу острова Зміїний. «Сапфір» вирушив на острів з рятувальною місією - забрати тіла захисників Зміїного. Росіяни захопили острів 24 лютого, у перший день вторгнення. Після того, як з гарнізоном зник зв'язок, вважалося, що всі захисники Зміїного загинули.  Російські військові наказали «Сапфіру» зупинитись біля острова та відправили на судно оглядову групу. Після 4-годинної перевірки росіяни повідомили екіпажу, що їх доставлять до Севастополя. Команду і пасажирів «Сапфіру» пересадили спочатку на військовий катер, а потім на буксир «Шахтар» і повезли у сторону Криму. У подальшому їх перевезли у Бєлгородську область РФ і тримали у СІЗО міста Старий Оскол. Історія захисників Зміїного та рятувальної місії читайте у матеріалі: «Чому Росія не хоче віддати тата?» Вірозуба звільнили з полону 5 травня. Тривалий час отець Василь не розповідав про історію перебування у полоні, однак після того як 30 липня росіяни вбили українських полонених, яких тримали у колонії в Оленівці він вирішив, що мовчати немає сенсу. Він докладно розповів «Ґратам» історію свого полону.   

Гауптвахта

У Севастополі нас висадили з буксиру, посадили в автозак типу «Бобік» і відвезли до гауптвахти військово – морських сил Російської Федерації, де тримали 11 днів.  Нас розмістили у двох сусідніх камерах. В першій був я і капелани Олександр Чоков та Леонід Климов, в другій — лікар Іван Тарасенко. Спілкуватися з ним ми не могли, тому перестукувалися, даючи таким чином знати, що ми — живі.  У камері було дві шконки — одно та двоповерхова, туалет, кран з водою. Пити цю воду було неможливо, тому ми просили, щоб її хоча би кип’ятили. Повітря в камері було тяжке, вологе, приміщення не провітрювалося, постійно горіло світло. Годували три рази на день, раціон був схожий на той, яким годують військових. Не знаю, чому, але у всіх набрякали руки. Кожні 15-20 хвилин через віконце в камеру заглядав охоронець і перевіряв, що ми робимо.  Спочатку нас допитували по три-чотири рази на день. Кожен допит тривав одну-дві години. Це було дві, інколи три людини, які не представлялися. Пам’ятаю, в одного було звання капітан третього рангу (майор), інші — не мали звань, також був один в цивільному. Один допитує, інший мовчить і дивиться в очі, скоріш за все, це був психолог, оскільки я відчував психологічний тиск.  Острів Зміїний. Фото: Офіс президента Питали, що я робив біля острову Зміїний, хто і навіщо мене туди відправив, чому наше судно було повністю заправлено, чому капітан судна рухався не по прямій траєкторії, чому нас супроводжував дрон, чи знав я, що на острові — дві тонни тротилу, яке відношення я маю до Революції Гідності, кого я підтримував на президентських виборах 2004-го року — Януковича чи Ющенка, де я був 2 травня 2014 року під час подій в одеському будинку профспілок, яке моє відношення до Степана Бандери, чи був я на Донбасі під час війни, чи бачив, як там обстрілюють мирне населення і звідки прилітали снаряди, та багато інших питань про події на Донбасі. Також хотіли дізнатися, чи співпрацюю я з СБУ, і які завдання від них отримую. Один з допитів фіксували на відеокамеру. Іншого разу прийшла дівчина, яка сказала, що вона — блогерка з України і хоче записати розмову зі мною на камеру. Вона розмовляла українською мовою і намагалась мене розговорити, але я дав зрозуміти, що спілкування не буде. Якось на допит прийшов представник ФСБ по лінії релігії та розпитував про єговістів. Питав, чи знаю я особисто таких людей, чи взаємодію з ними і тому подібне. Перед допитами я завжди питав, який у мене статус, але конкретної відповіді не отримував. Мені відповідали, що з моїм статусом розбираються. Допити фіксувалися в текстовому вигляді, а також рукописним текстом, але читати ці протоколи мені не давали. Натомість вимагали, аби я їх підписував. Я відмовлявся, тож вони знаходили серед конвоїрів понятих, які фіксували мою відмову і підписували протоколи. Захисника чи адвоката мені не пропонували.   

Табір

12 квітня 2022 року нас посадили в автозак і відвезли до якогось морського училища в Севастополі. Нас помістили в невелике приміщення поряд з казармою, де було багато людей. Це були наші хлопці прикордонники та морпіхи зі Зміїного, хлопці з «Сапфіру» та інші. Ближче до вечора нас відвезли до аеропорту Сімферополя, скували руки стяжками і посадили у військовий літак ІЛ – 76. Всього летіло близько 200 осіб. Ми летіли приблизно три з половиною години. Після приземлення нас розсадили по великих автозаках, приблизно 20 людей в одну машину, та відправили у невідомому напрямку. Приблизно через чотири години ми прибули на місце. Виявилось, що нас доставили до Шебекіно в Бєлгородській області.  Коли машина зупинилась, нас по черзі вивели на вулицю. Рухатися необхідно було швидко, голова — донизу, руки — за спиною. Було вже темно і дуже холодно, відчувалось, що на вулиці температура нижча, ніж 20 градусів морозу.  Це було наметове містечко, освітлення було з прожекторів, конвой був із собаками, яких спеціально на нас натравлювали, щоб ми рухались швидше. Нас по черзі підводили до найближчого намету. Вимагали назвати себе, після чого обшукували. У мене забрали всі особисті речі, починаючи з гаманця, закінчуючи натільним хрестиком. Все нагадувало фільтрацію: мені присвоїли номер 27 та визначили номер палатки, де я мав знаходиться. Біля намету всіх ставити на коліна, потім по черзі заводили в середину. У наметі була «буржуйка», яку ще не розпалили. В два ряди стояли ліжка типу розкладачки. На кожній була подушка і покривало, всього було 22 спальних місця. Коли всі зайшли до палатки, за нами зайшов конвоїр, який залишався при вході до ранку. До туалету не відпускали, їжі не давали. Було чутно, як працює техніка, як я зрозумів, — це укріплювали зовнішній периметр табору. Зранку конвоїр змінився. До палатки принесли чай, сказали, що нас ще не взяли на облік, тому погодують пізніше. Ввечері нам дали рис, який не мав ні смаку, ні запаху, та ще й був недоварений. Буржуйка, хоч і горіла, але тепло не було, тому що палатка була не підстьогана, і з неї видувало все тепло, люди мерзли. У наметовому містечку мене знову допитували. Цього разу прокурори. Вони не представлялись, але одного разу я почув розмову конвоїрів.  Один з них сказав, щоб інший не заходив у палатку, де проходив допит, тому що там працюють прокурори.  https://graty.me/uk/chomu-rosiya-ne-hoche-viddati-tata-istoriya-zahisnikiv-ostrova-zmi%d1%97nij/ На допиті мені ставили ті ж питання, що і на гауптвахті. Я неодноразово казав їм, що мене про це вже допитували. Мені відповідали, що бачили ці документи, але необхідно відповісти ще раз.  Через три чи чотири дні мене відвели до мікроавтобуса. Всередині було дві людини у балаклавах. По периметру салону були розташовані камери. У центрі такою була камера, яка фіксувала все, що відбувається. Цього разу питання стосувались інформації, яку знайшли в моєму мобільному телефоні. Оскільки я — капелан, в мене було багато контактів військового керівництва. Люди, які мене допитували, сказали, що, якщо я маю такі номери телефонів, то маю якийсь вплив.   Вони запитали, чи хочу я, щоб війна закінчилась якнайшвидше, і запропонували бути перемовником. Я відповідав, що звісно ж хочу, щоб війна закінчилась якнайшвидше, але я не маю такого впливу, як вони собі думають, та мене ніхто не буде слухати. Найцікавіше, що вони просили, аби я став переговорником з їхньої сторони. Це мене дуже здивувало, — як я можу говорити від їх імені. Це звучало як нісенітниця.  Після цього мене більше нікуди не викликали і не виводили, окрім як до туалету. Атмосфера у таборі була дуже негативна. Гавкіт собак і прожектори вводили людину у стан безвихідності та приреченості. 18 березня до нас у намет зайшов чоловік у польовій формі з великою какардою на кепці та погонами генерала. Його оточували охоронці. Нам сказали стати півколом, він назвався генералом Кравченком, заступником міністра внутрішніх справ Російської Федерації. Спитав, як нам було в лагері, чи добре годували, чи добре до нас ставились.  Говорив, що все, що відбувається зараз у нас в країні, — це наша провина. Тому що ми дозволили «бандерівцям» розвинутися, що вони не можуть допустити, аби на їхньому кордоні було НАТО.  Потім він звернувся до мене особисто і спитав, який я «поп»: правильний чи ні. Я відповів, що в себе в країні я правильний. Він спитав, чому, я відповів, тому що я — православний український священник, у якого є свій [suggestion title="Томос" text="Указ предстоятеля помісної церкви. В даному випадку йдеться про автономію Православної церкви України"], а в Росії такого немає.  Потім він запитав, як мені у таборі, на що я відповів, що краще в «Одесі мамі», ніж «у папі Ростові». Генерал сказав, що жалітися не потрібно, бо тут кулі не літають, і снаряд не прилетить. Потім додав, щоб я не переживав за свою подальшу долю, бо тепер я під охороною Російської Федерації. Після цього він вийшов з намету, а нас почали садити у великі автозаки, — ті ж, на яких привезли.    

СІЗО

Три години нас везли у невідомому напрямку. Коли машина зупинилась, ми опинилися у дворі СІЗО №2 міста Старий Оскол, що у Бєлгородській області. Нас почали по черзі виводити з автомобіля через «живий» коридор конвоїрів.  Коли я забіг до приміщення, нас вже чекали інші конвоїри, декого з полонених били гумовою палицею. У нас взяли анкетні дані: де взятий в полон, місце роботи, зробили фотографії в профіль та анфас, заповнили якісь анкети, читати не давали, показали місця, де необхідно підписати, деякі документи мали вигляд розписок. Потім зробили знову дактилоскопічні змиви з рук, долонь, пальців, мазок з ротової порожнини.  Після цього завели в інше суміжне приміщення, де наказали роздягнутися, стати на резинові коврики біля спеціальних столиків, перебрали особисті речі, дещо залишили. Наказали роздягнутися догола, кожного по черзі підстригли, і на кілька хвилин завели в душ. Потім дали тюремну робу з сірими вставками, я одягнувся і мене завели до камери №48, на другому поверсі.  Капелани Олександр Чоков, Леонід Болгаров та Василь Вірозуб, 29 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати Ми опинилися в камері вчотирьох, у тому ж складі, як нас взяли на судні «Сапфір». Камера в СІЗО мала дві двоповерхові шконки, матрасів майже не було, туалет був окремий і зачинявся. Був умивальник, водою користувалися з крана в камері, їсти давали три рази на день. Це була каша або макарони, на обід — перше і друге, в основному це були страви з капусти. На вечерю давали рибні консерви, або рибну котлету і чай. У камері було вікно, тож її можна було провітрювати. Постійно горіло світло, але в день горіла одна лампочка, а вночі — інша. Майже кожного дня мене допитували, кожного разу це були інші люди. Питали те саме, що і на гауптвахті в Севастополі та у наметовому таборі. Орієнтовно 31 березня до камери зайшли конвоїри і забрали мене в карцер. Це була кімната у підвалі розміром два з половиною на чотири метри, без вікон, без туалету та без умивальника. Мала ця камера назву «резинка», тому що вона була оброблена якоюсь резиною, в ній було дуже холодно. Перед тим, як мене до неї кинути, — повністю роздягли, зняли навіть спідню білизну.  У цей же день до мене в карцер зайшло два майори. Вони сказали надати інформацію. Я спитав, яка саме інформація їм потрібна. Вони відповіли, щоб я сам подумав, яка інформація їм потрібна. Після короткої розмови розвернулися і пішли.  У карцері мені пропонували їсти, але не давали приборів для цього. Пити давали лише чай. На питання, чи можна в туалет, відповідали, що цього не передбачено, і щоб я всі туалетні питання вирішував в самій камері.  На наступний день прийшли конвоїри, вивели мене і дали біле простирадло. Я загорнувся в нього, мені наказали опустити голову і підніматися догори. Я думав, що мене ведуть в кімнату для допитів, але цього разу мене завели в приміщення під назвою «конвоїрна».  У кімнаті було четверо людей — три офіцери і ще одна людина, яка стояла за мною. Вони питали про те, що й завжди. Мої відповіді їх не влаштовували. Людина, яка стояла позаду шість чи сім разів вдарила мене кулаком по потилиці.  Все тривало до 20 хвилин. Потім мене відправили назад в карцер.  Наступного дня, ближче до обіду, я вирішив звернутися до начальника СІЗО, тому що розумів, що більше не маю сил знаходиться в карцері. За півгодини мене знову відвели до «конвоїрної». Там були два майори, молодший лейтенант і підполковник. Згодом з'ясувалося, що це був начальник СІЗО Олексій Васильович Гніпов. В них були якісь документи, ціла тека, я так зрозумів, що їх підготували мені на підпис.  Мене спитали, чи готовий я повідомити те, що їм потрібно. Я розповів, що відповідав за капеланську службу і моїми обов’язками були духовне виховання солдатів і навчання християнської етики. Я стояв обличчям до всіх чотирьох, і один із цих майорів підскочив і зі всієї сили вдарив кулаком мене у щелепу, я відлетів до стінку і рефлекторно схопився за щелепу. Мені крикнули стояти прямо і тримати руки за спиною.  Мене розвернули до стінки, зняли з мене простиню і закинули на голову. Два майори взяли ліву і праву руки і почали розтягувати їх по діагоналі вверх по стіні. Я відчув нестерпний біль у плечах і зап’ястках рук, голова була вивернута назовні. Ноги почали розбивати в протилежні сторони, таким чином, що я опинився майже на шпагаті, і відразу різкий біль в області паху. Я відчув сильні удари в районі правої нирки. Це була серія з дев’яти ударів. Майори тримали мене, щоб я не впав, бив скоріш за все молодший лейтенант.  Настоятель Свято-Троїцького гарнізонного храму Одеси, священник ПЦУ Василь Вірозуб, 29 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати Мені погрожували показати, як в них в Росії перевіряють священнослужителів на гомосексуалізм. На секунду мене відпустили і лейтенант вдарив мене електрошокером у праву ногу нижче ягодиці, я впав на підлогу. З погрозами і криком мене знов поставили на шпагат в ту ж саму позу. Руки знову заламали і викручували, біль був нестерпний. Я не витримав, і крикнув «стоп». Сказав, що хочу сказати про генерала. Вони зупинилися, але не відпустили мене. Лейтенант крикнув: «Я знал, я говорил, что поп расколется».  Я сказав, що нещодавно спілкувався з заступником міністра МВС РФ генералом Сашою Кравченком. Спитав, чи відоме їм це прізвище, але вони не відповіли. Далі сказав, що цей же генерал обіцяв, що з моєї голови не впаде жодна волосина, і я знаходжуся під охороною великої Російської Федерації, і я не знаю, що йому говорити під час нашої наступної зустрічі, бо я зараз лисий, а генерал же обіцяв… Після цих моїх слів я відчув, як один з майорів послабив хватку, і мене трішки відпустили, а другий грубо сказав: «Этот хохол нам еще и угрожает». Позаду я почув голос підполковника, він сказав, що все зрозумів і додав, щоб хлопці закінчували, а він йде до себе в кабінет. Відеокамеру виключили, мене відпустили, і я впав на підлогу. Мені крикнули підвестися, я встав і зняв з голови простирадло, загорнувся в нього. Мені ще поставили декілька питань, але вони мали вже більш формальний характер, я не відповідав. В той час я побачив, що ці хлопці розгубились, зі злості крикнули мені, щоб я вертався в карцер і ще думав. Конвой відвів мене в карцер, де я був до наступного ранку. На четвертий день після обіду двері карцеру відкрилися, мені кинули тюремну робу і наказали швидко одягнутися і виходити. Коли я одягався, один з майорів, який на допиті тримав мене за руки,  сказав, що мене зараз відведуть в теплу камеру, де дадуть декілька аркушів паперу, і я повинен написати те, що їм потрібно, інакше повернуся в карцер.  Мене відвели у камеру №12 на другому поверсі того ж поверху,  дали папір, і я почав писати. Описав  всю свою правдиву історію від початку, як зайшов на борт «Сапфіра» до того моменту, як потрапив у полон. Зазначив, що жодних законів не порушував, перебував на території незалежної держави Україна, звідки мене вивезли до Російської Федерації. Також я написав дві скарги. Першу — на ім’я начальника СІЗО, другу — генеральному прокурору РФ. В обох скаргах я повідомив, що відносно мене застосовується насильство, та я піддаюся катуванням з боку працівників СІЗО з метою отримання показів.  Наступного дня мене викликали до кімнати для допитів. Коли я зайшов, там вже був той самий майор. Він спитав, як мої справи, чи написав я те, що вони просили. Я відповів, що написав, але з собою не взяв, бо ніхто не попередив. Майор покликав конвойного і наказав йому піти до моєї камери і принести мої рукописні записи. Через деякий час він повернувся, до камери він не заходив, але я почув, як він мятюкнувся і сказав: «Охренеть». Більше до мене він не заходив. Через деякий час до кабінету для допитів зайшов капітан зі східною зовнішністю і сказав заповнити питальник, в якому було лише три варіанти відповіді: «так», «ні», «байдуже». Питання були типу: «Як ви ставитеся до розколу московського патріархату, до Степана Бандери, і чи знаю я його місцезнаходження, як ви ставитеся до діяльності «Правого сектору» і таке інше.  Потім мене повернули в камеру №12. Настоятель Свято-Троїцького гарнізонного храму Одеси, священник ПЦУ Василь Вірозуб, 29 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати Наступного дня в камеру зайшов підполковник медичної служби і сказав, що проводить санітарну перевірку. Він зробив мені зауваження, що в кутку було павутиння, та сказав, що напише на мене рапорт про порушення режиму. Через деякий час віконце камери відчинилось, і хтось із конвоїрів наказав мені встати з ліжка, і перекинути матрас на другий поверх, бо на ньому заборонено сидіти. Потім на мене склали ще один рапорт про порушення режиму. На цей раз за те, що я без дозволу адміністрації змінив розташування спального місця. Наступного дня мене відправили на 15 діб у карцер.  На шістнадцятий день мене перевели в одиночну камеру, де я пробув три доби. Впродовж цього часу мене виводили на допит із використанням  поліграфу. На питання треба було відповідати «так» або «ні». Я відповів на всі питання і на наступний день мене перевели в камеру №38.    

Звільнення

5 травня в другій половині дня конвоїри сказали мені збирати речі і прямувати на вихід. В одному із кабінетів мені віддали мій одяг, я переодягнувся. Прийшли два працівника СІЗО з відеокамерою, на яку я сказав, що не маю до них жодних претензій. На голову і очі мені одягнули шапку та обмотали скотчем. Автомобілем доставили до вантажного літака — до Сімферополя. Потім знову зав‘язали очі і повезли у сторону Херсонської області. Обмін проводився поблизу підірваного моста, переходили під мостом. Після обміну на автобусі мене відвезли в Полтавську область у місто Нові Санжари.