«Дуже кортіло сісти в тому кабінеті і випити чарчинку». Історія окупації Димерської громади на Київщині та двох місцевих підприємців, яких засудили за колабораціонізм

У 2022 році працівники Служби безпеки України затримали двох дрібних підприємців з Київської області Олександра Харченка та Олександра Мельника. Їм оголосили підозри в тому, що під час російської окупації вони очолили селище Димер. Це центр об’єднаної територіальної громади (ОТГ) з населенням у майже п’ять тисяч мешканців, розташоване за 40 кілометрів на північ від столиці. У березні 2022 року Димерська ОТГ, до якої входить 33 села, опинилася на лінії фронту і в блокаді. Там не було електрики, води, зв’язку, не працювали магазини та аптеки, а росіяни викрадали і катували місцевих жителів.

Харченко і Мельник не визнали провину і заявили, що не працювали на загарбників, займалися волонтерством і допомагали місцевим жителям пережити важкі часи. Але під час суду більшість свідків не підтвердили їхні свідчення і заявили, що обвинувачені — колаборанти.

Журналіст «Ґрат» Олексій Арунян понад рік стежив за їхнім судовим процесом і побував у самому Димері. Через справу Харченка і Мельника він реконструює історію окупації Димерської громади. І показує, як у хаосі тих подій місцеві мешканці контактували із загарбниками: одні — щоб допомогти односельцям, а інші — заради особистих амбіцій і вигоди.

Глава 1. Мер і «мер»

Хаос і метушня

Рано вранці 24 лютого 2022 року голова Димерської об’єднаної територіальної громади Володимир Підкурганний скликав термінову нараду. Уже о сьомій ранку в його кабінеті на другому поверсі будівлі селищної ради в Димері зібралися старости сіл і місцеві депутати. Ситуація була критична: російські війська вторглися в Київську область з Білорусі та наближалися до території громади.

«На нараді поговорили про комунікацію, про місця збору, зустрічі, і кожен поїхав по своїх округах», — згадує Підкурганний. 

Я беру у чиновника інтерв’ю в його кабінеті через два роки після тих подій. 

Він розповідає, як після наради він вирушив до мосту через річку Ірпінь у селі Демидів, на півдні Димерської громади.

«Там вже були наші військові, які мінували цей міст. Приїхала броньована техніка, віддали їм усе пальне, яке в нас було. Перегнали нашу комунальну техніку, щоб вони допомогли обкопуватися. Хаос був, метушня», — каже чиновник.

Голова Димерської територіальної громади Володимир Підкурганний, 22 березня 2024 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Підкурганний тоді сподівався, що росіян зупинить загін територіальної оборони (ТРО), який базувався на півночі громади. Зранку сільрада відправила машину в Білу Церкву, за 130 кілометрів від Димера, за зброєю для бійців ТРО.

«Після обіду зброя приїхала. А зв’язок такий поганий був. Дзвоню командирам тероборони, а телефони вимкнені. Після цього я їду на базу ТРО, а там вже нікого немає. Через кілька годин вони виходять на зв’язок, і я питаю: «А ви де?». А вони відповідають: «Ми вже в Києві». І в підсумку довелося везти назад на Київ ту зброю», — зітхає Підкурганний.

Окрім тероборони зустрічати ворога на півночі громади мала ще одна група: вранці туди зі столиці вирушили самохідні артилерійські установки та броньовики поліції. Але ввечері техніка поїхала назад.

«Дивлюся, з якою швидкістю вони назад летять, і думаю: все ясно», — згадує чиновник.

Тоді разом із підлеглими він взявся пакувати і вантажити в машину особисті справи, списки військовослужбовців та інші важливі документи. Близько 11-ї години вечора він поїхав із Димера додому в село Лютіж на іншому березі Ірпеня в сусідній Петрівській громаді. 

Близько третьої години ночі 25 лютого українські військові підірвали міст. У Димер зайшли російські війська. 

Уся Димерська громада опинилася в окупації, а берег Ірпеня перетворився на лінію фронту.

Втеча Підкурганного

Перший тиждень після вторгнення жителі громади були свідками, як колони російської техніки наступали на Гостомель і Бучу. Там точилися запеклі бої. 

У Димері росіяни не затримувалися. 25 лютого Підкурганний вирішив повернутися в селище на робоче місце. Він заїхав у Димер через дамбу під селом Козаровичі, яка на той момент ще була ціла. Але пізніше того ж дня українські війська підірвали і її, щоб зупинити наступ на столицю, і цей шлях теж був відрізаний. 

Після підриву дамби вода розлилася, затопивши, за підрахунками селищної ради, близько ста будинків у Демидові. У громаді зникла електрика та водопостачання. Мобільного зв’язку теж не було, він ледве-ледве добивав на окремих ділянках. Підкурганний вже не зміг повернутися додому в Лютіж і застряг у Димері.

«Ночував де доведеться: два дні тут, два дні там. І тут у кабінеті ночував. Холодно було, ні світла, ні опалення», — згадує чиновник.

Будівля Димерської селищної ради, 22 березня 2024 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Разом з підлеглими та активними місцевими жителями він налагодив доставку гуманітарної допомоги та евакуацію через Київське море — водосховище у верхній ділянці Дніпра. Переправу влаштували в прибережному селі Глібівка. 

Місцеві жителі евакуювалися на човні на лівий берег Дніпра, а звідти на тому ж човні волонтери переправляли гуманітарку. Потім продукти та ліки роздавали в баптистській церкві «Жива вода». За підрахунками Підкурганного, за 11 днів з окупації вдалося вивезти близько тисячі людей. 

8 березня російські війська, яким швидко не вдалося прорватися на Київ, почали розміщуватися в Димері та встановлювати блокпости на дорогах. Під’їзди до Глібівки були перекриті й евакуацію довелося згорнути. 

Підкурганний дізнався від місцевих, що росіяни його розшукують. 10 березня він вирішив, що час тікати.

«Практичної користі від мене вже ніякої не було. Адекватно оцінюючи обстановку, я розумів, що мене будуть змушувати співпрацювати. А в разі відмови в кращому випадку — підвал», — пояснює рішення чиновник.

Підкурганний вирішив вибиратися через Київське море. Він поїхав у село Толокунь на березі Дніпра. У знайомих чиновник роздобув старий моторний човен.

«На воду він не виходив я не знаю скільки. Двигун старий, патрубки всі трухляві. Пальне було на вагу золото, ні в кого немає, але там стояла каністра. Спустили ми той човен, давай його заводити. Та шторм вже починався. Смикаємо мотор, смикаємо, і розуміємо, що не вийде нічого», — розповідає Підкурганний.

Чиновник зрозумів, що потрібно шукати інші варіанти, і пішов з берега. Але в останній момент вирішив повернутися до човна, смикнув ручку ще кілька разів, і раптом моторка завелася.

«На березі люди стояли. Кажу: «Хто зі мною?». Вони кажуть: «Так ми не перепливемо, шторм такий». Але один хлопець застрибнув за мною. І ось ми йдемо, пройшли кілометр і заглохли. Завели. Потім пройшли кілометр і знову заглохли», — згадує чиновник.

У підсумку їм все-таки пощастило. Заглохлий човен віднесло хвилями до лівого берега, там його помітили місцеві жителі і відбуксирували до суші.

Російський ставленик

Після втечі Підкурганний зайнявся передачею гуманітарної допомоги через лінію фронту — магазини й аптеки в Димерській громаді не працювали, у місцевих жителів закінчувалися запаси продуктів. 

Іноді підлеглі йому додзвонювалися і повідомляли про ситуацію. Якось йому донесли: громадою ходять чутки, що росіяни призначили нового голову Димера. Ним став Олександр Харченко. Він жив у Димері з народження, закінчив тут школу і був дрібним підприємцем — займався вантажними перевезеннями на своїх машинах. Одного разу він балотувався в сільські депутати, але програв.

За словами Підкурганного, незабаром йому зателефонував завгосп сільради і повідомив, що Харченко приїхав до нього і вимагає видати ключі від будівлі.

«Завгосп запитує, що робити. Я кажу: «Григорович, якщо ви віддасте ключі від усіх приміщень, це буде неправильно. Дайте від центрального входу і все. У підсумку тільки центральні двері залишилися цілими, всі інші виламали», — розповідає Підкурганний.

Через кілька днів йому зателефонувала бухгалтерка селищної ради Наталія Ткаченко і повідомила, що Харченко запропонував їй працювати на росіян.

Вони випадково зустрілися в будівлі мерії. Коли бухгалтерка дізналася, що там виламали двері, вона пішла забрати зі свого кабінету решту речей, що залишилися: копії документів, флешки з даними й сигарети. Зайшов Харченко, повідомив, що збирається відновити в Димері роботу комунальних служб, і запропонував взяти в цьому участь.

«Я відповіла: «А як ви собі це уявляєте? Інтернету немає, світла немає, як гроші брати в казначейства?». А він каже: «Тут буде своє фінансове управління і будуть керувати і говорити, що нам робити. Гроші будуть», — розповідає бухгалтерка.

Бухгалтерка Димерської територіальної громади Наталія Ткаченко, 22 березня 2024 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Ткаченко йому не відповіла нічого конкретного. Коли вона вийшла з сільради, додзвонилася до Підкурганного і переказала йому розмову. 

«Я сказав: «Ну що робити, рюкзак на спину, я тебе зустрічаю на переправі». А то інакше могли б її змусити до співпраці», — згадує Підкурганний.

Бухгалтерка прислухалася до нього і виїхала тим самим шляхом, через переправу.

Пізніше Харченко засвітився на двох відео, які опублікувало міністерство оборони Росії. На цих кадрах — багатолюдні черги в центрі Димера за гуманітарною допомогою, яку роздають російські військові. У ролику з’являється Харченко: зарослий, з густою рудою щетиною і в пошарпаній кепці з емблемою морської піхоти США.

«Не вірте українським ЗМІ, російські військові налаштовані не вороже, — каже він, метушливо поглядаючи на всі боки. — До них нормально можна підходити і вирішувати будь-які питання. Тож не бійтеся, вилазьте з підвалів і розмовляйте з людьми. Не бійтеся підходити по допомогу, є все: дитяче харчування, олія, гречка».

Через кілька місяців ці відео стануть речовими доказами у справі проти Харченка. 

Глава 2. Саша Мутний

Директор школи з «Червоного хреста»

25 лютого 2022 року вчитель історії та директор школи в селі Демидів Андрій Сологуб підійшов до руїн мосту через Ірпінь. Йому терміново потрібно було до Вишгорода — північного передмістя Києва, розташованого за 30 кілометрів від Димерської громади.

Вчитель був у формі українського товариства «Червоного хреста». Він багато років перебував у цій організації та керував загоном швидкого реагування у Вишгородському районі. 

«Міст був зруйнований, але я спустився вниз до берега, потім піднявся уламками і так перейшов через річку. Складнувато було, але піднявся. Треба було проявити спритність і фізичну силу. Непідготовлена людина, люди похилого віку або діти не переправилися б», — розповідає Сологуб.

Того дня він доїхав до Вишгорода, зустрівся там із підлеглими, передав їм захисну амуніцію і повернувся додому в окупований Демидів.

Тим часом там уже панував хаос, місцеві жителі були налякані й розгублені і стали звертатися до єдиної людини в уніформі — Сологуба.

«Людям потрібні були відповіді, людям потрібен захист. І коли бачать, що ти йдеш у формі, до тебе одразу звертаються. Намагаються вирішити питання, проблеми, зокрема ті, які не стосуються тебе і тієї організації, яку ти представляєш», — пояснює він.

Волонтер «Червоного хреста» та директор литвинівської школи Андрій Сологуб у Солом’янському суді Києва, 24 жовтня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Він відкрив у порожній будівлі стратостата в Демидові пункт «Червоного хреста». Туди стали приходити люди, які хотіли як отримати допомогу, так і поділитися нею. Місцеві жителі приносили зайву їжу і ліки, лікарі, які залишилися в селі, відкрили в цій же будівлі медичний пункт.

«Люди такі істоти, їм потрібно якимось чином виживати. Страх об’єднує і штовхає на спільні дії», — міркує Сологуб.

2 березня в центрі Демидова встала колона росіян. Військові почали прочісувати місцевість: перевіряти документи у місцевих жителів. Сологуб вирішив із ними переговорити. Солдати обшукали його і підвели до командира. Той запитав, чого хоче волонтер.

Сологуб згадує, як відповів йому: «Хочу, щоб ви не чіпали людей.  Військові їх лякають, ходять зі зброєю і наставляють на людей. Тут є жінки і діти».

За його словами, командир відповів: «Ми нікого чіпати не будемо, головне, щоб нас нікого не чіпали».

Місцеві жителі побачили, що російські військові зважають на Сологуба, деякі захотіли приєднатися до «Червоного хреста». 

Сологуб видав тим, кому довіряв, тимчасові посвідчення свого загону швидкого реагування.

«За протоколами безпеки «Червоного хреста», все це було неприпустимо. Фактично я їх порушив. Роботою в зоні конфлікту займається Міжнародний комітет «Червоного хреста», а нашому українському товариству не можна перебувати і працювати на окупованій території», — пояснює він.

Сологуб розповідав волонтерам про місію, цінності та принципи «Червоного хреста», зокрема про неупередженість і нейтральність. Пояснював, що члени організації зобов’язані допомагати всім без винятку і не підтримувати жодну зі сторін конфлікту. 

«Я особисто не вставав на бік жодної зі сторін, хоча я українець, мені було дуже складно, — зізнається Сологуб, — Але я це робив, як і інші волонтери».

Здебільшого волонтери Сологуба займалися евакуацією мирних жителів через лінію фронту і доставкою гуманітарної допомоги. Сологуб домовився про це з російськими та українськими військовими. Волонтери супроводжували людей до річки, переходили разом із ними руїнами мосту, забирали на іншому березі гуманітарку і поверталися з нею назад. 

Щоб виділятися, вони зробили накидки з простирадл із намальованим на них червоним хрестом. За підрахунками Сологуба, за весь період окупації в такий спосіб вдалося евакуювати приблизно 15 тисяч людей.

Волонтери «Червного хреста» будують переправу через Ірпінь на місці зруйнованого мосту. Фото: з фейсбука Андрія Сологуба

Скандаліст

11 березня 2022 року мешканка села Нові Петрівці Юлія Іваннікова-Кацімон прийшла до переправи через Ірпінь. До повномасштабної війни вона працювала диспетчеркою в місцевій пожежній службі, а тепер брала участь в евакуації жителів Димерської громади як волонтерка в групі Сологуба.

Вона супроводила колону людей на інший берег до українського блокпоста і разом з іншими волонтерами приймала коробки з гуманітаркою, щоб перенести їх до Димерської громади. До неї підійшов чоловік середніх років і представився Олександром Мельником. Він сказав, що йому потрібно перебратися на окуповану територію в село Іванків і забрати звідти матір.

«У той момент нас було четверо з «Червоного хреста»: я і ще троє. Ми сказали Олександру, що можна з нами перейти. Він узяв коробки, і всі разом ми перейшли на той бік», — згадує жінка.

Щоб до Олександра було менше запитань у російських військових, Іваннікова-Кацімон дала йому свою кепку з емблемою «Червоного хреста». Так чоловік зайшов в окупований Демидів і разом з волонтерами вирушив до їхнього пункту в будівлі старостату. 

Мельник з усіма перезнайомився і наступного дня вирушив разом з Іванніковою-Кацімон розвозити хліб у сусідньому селі Литвинівка. Мельник так і не доїхав до матері в Іванків й залишився жити в Димері. Незабаром у нього звідкись з’явилася машина. Він став підвозити людей до переправи, брав у волонтерів ліки і розвозив нужденним.

Волонтери «Червоного хреста» між собою називали Мельника «Саша Мутний». З ним часто виникали проблеми і конфлікти. 

Якось він став випрошувати для себе посвідчення «Червоного хреста», але Сологуб йому відмовив. 

«Його суперечливі слова не викликали в мене довіри. То він розповідав, що в нього є знайомий головний капелан Служби безпеки України. Надалі з’ясувалося, що такої посади взагалі немає. То питав у нас, яка російська техніка переміщалася громадою. А ми, представники «Червоного хреста», поза конфліктом і таку інформацію не поширюємо», — розповідає Сологуб.

Олександр Мельник у Вишгородськму суді Київської області, 13 листопада 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Одного разу Мельник разом з іншими волонтерами вирушив переводити людей через переправу. На іншому березі їм передали гуманітарку волонтери вишгородського загону «Червоного хреста». Мельник з ними посварився, обматюкав їх і звинуватив у бездіяльності.

«Хлопці та дівчата з Вишгорода потім звернулися до мене зі скаргою на те, що відбувається. А потім він ще й відібрав кепку в одного зі спонтанних волонтерів із Димера», — розповідає Сологуб.

За його словами, 15 березня Мельник прийшов у пункт «Червоного хреста» і влаштував скандал. Він обізвав Сологуба «неадекватним» і звинуватив волонтерів у тому, що ті, на його прохання, не перевели через переправу поранених людей. А Сологуб у відповідь назвав його «мутним» і зірвав з нього кепку «Червоного хреста», яку Мельник до цього відібрав в іншого волонтера.

Через три дні після цього інциденту до Сологуба дійшли чутки, що Мельник тепер співпрацює з російськими військовими, його призначили заступником у «гауляйтера» Олександра Харченка і він відповідає за роботу комунальних служб.

Нарада з Харченком і росіянами

18 березня російські військові запідозрили Юлію Іваннікову-Кацімон і ще одного волонтера «Червоного хреста» Володимира Хропуна у співпраці з українськими військами і затримали. Ніхто не знав де саме вони перебувають. На той момент вони були вже далеко не першими мешканцями Димерської громади, яких викрадали росіяни.

Сологуб почав шукати зниклих волонтерів і звернувся до російського офіцера з позивним «Отець Кирил», який у росіян відповідав за гуманітарні питання. Як і всі, він ходив у військовій формі, але Сологуб припускає, що той був священиком.

«По-перше, не просто так його називали «Отець Кирил». А, по-друге, ви бачили, як священики вітаються між собою? Вони перехоплюють передпліччя і цілують один одного в щоки. Так цей «Отець Кирил» так вітався з місцевим священиком ПЦУ отцем Сергієм, який також у нас був волонтером. А зі мною він вітався просто за руку», — розповідає Сологуб.

Звання «Отця Кирила» Сологуб не знав. Усі російські військові ходили без погонів і розпізнавальних знаків. Вже після окупації волонтер дізнався, що це були бійці 83-ї окремої десантно-штурмової бригади, яка дислокувалася в місті Уссурійськ.

«Генерала від рядового можна було відрізнити за більш чистою уніформою і пихою, яку вони проявляли», — розповідає волонтер.

«Отець Кирил» сказав Сологубу, що питання зниклих волонтерів йому потрібно обговорювати не з ним, а з керівниками новоствореної димерської адміністрації. І запросив волонтера на зустріч до селищної ради, яка відбулася вранці 19 березня.

Сологуб прибув туди разом зі ще двома волонтерами. За його словами, у кабінеті голови селищної ради на місці зниклого Підкурганного, сидів Олександр Харченко. Поруч перебував Мельник. Харченко представив його волонтерам як людину, яка відповідає за комунальні служби.

Крім них за столом сиділи двоє російських військових: «Отець Кирил» і офіцер з позивним «Кльон» — як зрозумів Сологуб, старший за званням.

«Кльон» — такий огрядний чоловік з легкою щетиною. Увесь час у нього такий вигляд був, наче він втомлений, і йому на все наплювати. Він сидів збоку і якось сказав: «Можете думати про нас все що завгодно. Головне, не говоріть вголос», — згадує Сологуб.

Олександр Харченко в Солом’янському суді Києва, 18 березня 2024 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

За спиною в Харченка була велика карта Димерської громади, поділена на сектори. Він сказав волонтерам, що там потрібно призначити старших, які відповідатимуть за роздачу гуманітарки і випічку хліба. А Мельник цікавився, де він може знайти електриків, які до цього працювали в комунальних службах

Сологуб на нараді порушив два питання: попросив звільнити затриманих волонтерів Хропуна та Іваннікову-Кацімон і дозволити «Червоному хресту» проїхати в місто Іванків, що розташоване на північ від Димерської громади. Сологубу потрібно було доставити в місцеву лікарню медикаменти та іншу гуманітарку.

«Клен» і «Отець Кирил» сказали, що до затриманих волонтерів «є питання», але пообіцяли відпустити їх «найближчим часом».

«Вони сказали, що забрали Хропуна, бо «сильно зухвало розмовляв». А Іваннікова-Кацімон переходила на той бік (підконтрольний Україні — Ґ), побула там кілька днів і повернулася назад. Через це вони подумали, що вона шпигунка», — згадує Сологуб.

В Іванків волонтерам проїхати дозволили, вони вирушили туди наступного дня. Мельник попросився поїхати з ними, щоб забрати звідти тещу. 

Дорогою в них виникли неприємності. На одному з блокпостів російські солдати прийняли волонтерів із Мельником за диверсантів: роздягнули й обшукали. Але потім все ж дозволили їм продовжити шлях і все закінчилося благополучно. «Червоний хрест» розвіз гуманітарку, а Мельник повернувся в Димер з тещею.

Попри обіцянки, волонтерів Хропуна та Іваннікову-Кацімон росіяни продовжували тримати в полоні. З кожним днем викрадених місцевих жителів ставало дедалі більше.

Глава 3. В’язниця на заводі Viknaland

Нікуди тікати

Через дорогу від димерської сільради розбито сквер, у центрі якого стоїть бронзовий радянський пам’ятник солдата в шинелі. Під ним три меморіальні плити. Перша російською повідомляє, що 1921 року тут були поховані червоноармійці, які «віддали життя за встановлення радянської влади в Димері». Дві інші — про те, що тут же розташовані могили радянських воїнів, загиблих у Другій світовій.

Уздовж дороги встановили новий меморіал: у ряд стоять десятки стендів із портретами солдатів із Димерської громади, які загинули вже на цій війні.

На стоянці біля сільради паркується білий джип з дірками на кузові — слідами обстрілів дворічної давнини. З машини виходить чоловік середніх років у робочому комбінезоні та засаленим чубчиком. Це 41-річний місцевий автомеханік Юрій Волинець.

Під час окупації його дружина з дітьми евакуювалися до Києва, а сам він залишився в Димері. Коли в їхній квартирі в багатоповерхівці не стало опалення, він перебрався жити до батьків у приватний будинок.

«Потім туди прилетів снаряд, повибивало всі вікна, підняло дах, обрубало газову трубу. Ми переїхали в іншу хату батьків на центральній вулиці», — згадує Юрій.

Автомеханік Юрій Волинець біля свого джипу, 22 березня 2024 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

У дворі він поставив свій джип і ще три машини, які до війни йому віддали на ремонт.

«Буквально через пару днів приїхали російські солдати. Спочатку чоловік п’ять-вісім, але буквально за пару хвилин їх наїхало чоловік двадцять. І сказали: «Нам потрібна машина, джип». Вони знали, що є джип… Культурно, красиво, спочатку без погроз, без нічого. Я кажу: «А якщо я не віддам?». А вони кажуть: «Ти чого? Як це не даш? Якщо не даш, у кращому разі ми під нього гранату кинемо і підемо. Якщо нам не дістанеться, то й тобі не буде». Ну добре. Забрали джип і поїхали. Кажуть: «Ми чотири дні покатаємося і тобі під двері його поставимо», — розповідає Волинець.

Вже за півгодини приїхали інші військові і сказали, що їм потрібна ще одна машина.

«Кажу: «Ви ж одну вже забрали». А ті: «Ту забрали не ми, нам же теж треба». Кажу: «Там бак просвердлений, бензину немає». Кажуть: «Ми зараз привеземо». Вони поїхали за бензином. Кажуть: «Закрути туди якийсь болт, якщо буде капати, нам все одно». Закрутив я болт, вони привезли солярку. Я залив у ту машину солярку, думав, що вона не заведеться і не поїде. А вона завелася і поїхала. Але вона доїхала до найближчого блокпоста. А там заглохла, вони її вже не завели і кинули», — продовжує розповідь Юрій, посміхаючись.

Незабаром росіяни приїхали знову і сказали, що їм потрібен третій автомобіль.

«Третій був — спортивний Saab, на повному приводі, крута тачка… Я кажу: «Там немає бензину». А вони: «Ми зараз привеземо». Вони за бензином, а я її на газу запускаю і переганяю до власника. Це мій товариш, господар лавандового поля, живе буквально за метрів 300-400 від мене. Я до нього додому приїжджаю, а там ще одні [російські солдати]. І вже такі досвідчені, що вже не розмовляли, одразу з погрозами», — згадує Волинець.

Йому не пощастило, у той момент у будинку був обшук, і росіяни знайшли там зброю та безпілотник. Військові подумали, що Юрій — власник будинку і вирішили забрати його з собою. Також вони затримали стару матір реального власника будинку

«Кажуть: «Зараз поїдемо до головного, він з вами поговорить і ми вас привеземо назад». І що робити? Куди тікати, якщо там їхня БМП стоїть, кулеметник зверху і чоловік десять, напевно, їх було», — зітхає Юрій.

Катівня

Дорогою росіяни натягнули Юрію на очі шапку й обмотали скотчем. Але він розумів, що його везуть у напрямку до «Viknaland» — місцевого заводу з виробництва вікон. Волинець добре орієнтувався на місцевості і, крім того, вже чув, що саме там росіяни тримають цивільних полонених.

По сусідству із заводом вікон розташована «літєйка» — так у Димері називають будівлю колишнього ливарного заводу, де раніше виробляли чавун та алюміній. Там росіяни влаштували свою базу. 

Машина зупинилася, Юрія вивели і затягли в приміщення.

Волинець чув, як між собою перемовляються російські військові. Один з них сказав: «Голова дав позиції ЗСУ в селі Лютіж, і потрібно перевірити їхню інформацію». Прізвищ вони не називали, але Волинець подумав, що йдеться про Харченка.

«Потім почали мене питати, де був, що бачив, кому передавав. І в цей момент давай клепати. Били прикладом автомата і в груди, і по спині, і одночасно, що відлетіти не можна було. І по ногах, і шокером. Коротше, фантазія у них багата. Втрачав свідомість, падав, піднімали, і по новій били. Їм потрібна була якась інформація, бо вони думали, що я власник дрона», — міркує Юрій.

Опісля росіяни помістили Волинця в камеру, яку влаштували в компресорному цеху. Це було невелике приміщення без вікон площею близько 15 квадратних метрів, заставлене бочками. Там вже було кілька десятків інших затриманих. 

«У якийсь момент нас туди набилося 42 людини. Лежати там ніде було, ми сиділи один на одному. Там було багато бочок пластмасових, хто на бочках сидів, хто біля бочок. Ми в ті бочки ходили в туалет. Було ще дві бочки двохсотлітрових, на них їжу ставили у відрі. Якусь кашу, борщ. Для питної води були дві каністри з-під солярки і шланг. Воду пити було неможливо, сильно соляркою віддавала», — згадує Юрій.

Росіяни саджали в камеру людей, яких підозрювали у зв’язках з українськими військами. Когось забирали за повідомлення в смартфоні, які здалися їм підозрілими, інших просто за те, що говорили телефоном. 

Серед арештантів були також і волонтери «Червоного хреста» Юлія Іваннікова-Кацімон та Володимир Хропун.

Приблизно 24 березня українські війська почали масовано обстрілювати російську базу на Viknaland. Юрій чув, як росіяни в паніці збираються і вивозять звідти техніку. Під час обстрілів полонені лягали по кутах приміщення, сподіваючись, що, якщо будівля завалиться, на них не впадуть стеля і дах.

«Спочатку наші пристрілювалися, а потім добре насипали… Боєкомплекти в їхніх машинах почали вибухати. Але найгірше було, коли почав горіти пластик на «Вікналенді». Нічим було дихати, дим був їдкий, очі виїдав. Диму було стільки, що ліхтариком світиш, а нічого не видно. Ми по кутах сиділи і дихали з дірок, де дроти заходять у щитову. Ледве не задихнулися», — згадує Волинець.

Росіяни втекли, в будівлі залишилися тільки полонені. Вони пересиділи під замком ніч, а вранці голос за воротами запитав, чи є хто живий. Це був охоронець Viknaland, який жив на території заводу.

«Каже: «Зараз я спробую замок збити». Він довго цей замок збивав, але збив. Ми всі вийшли і розбіглися хто куди», — згадує Юрій.

Сам він вирушив додому, але потім перебрався до знайомих, побоюючись, що росіяни будуть його шукати. 29 березня, за день до звільнення Димерської громади, він вибрався з окупації.

Його свідчення увійшли в основу обвинувачення проти Олександра Харченка.

Глава 4. Після окупації

Як заарештовували Харченка

31 березня російські війська стрімко відступили з Димерської громади та решти Київської області. Місцеві жителі з подивом спостерігали, як колони техніки одна за одною швидко їдуть у бік Білорусі. Крім Київщини Росія вивела війська з території Чернігівської та Сумської областей. Москва заявила, що робить це «з метою підвищення взаємної довіри» в переговорах з Україною. Президент Володимир Зеленський відповів, що насправді це «не відхід, а результат вигнання, роботи захисників України»

Того ранку Олександр Харченко вирушив з Димера в сусіднє село Круги. Його приятель попросив пошукати там автомобіль, який у нього вкрали. Як пізніше розповів сам Харченко, коли він повертався назад у Димер, на дорогу вибігли четверо людей у камуфляжі і відкрили вогонь по його мікроавтобусу з автоматів.

«Я впав на підлогу автомобіля. Коли закінчилися постріли, відчинилися двері мого автомобіля. З криками «ЗСУ України!» мені завдали удару прикладом автомата по голові», — повідомляв Харченко в письмових поясненнях своєму адвокату є в розпорядженні «Ґрат» .

Олександр Харченко в Солом’янському суді Києва, 15 березня 2024 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Потім, за його словами, військові зав’язали йому очі скотчем, завантажили в багажник машини і привезли в головний офіс СБУ у Києві. Коли Харченку зняли пов’язку з очей, він побачив, що перебуває в кабінеті з двома чоловіками в балаклавах.

«Ці особи били мене електрошокером і гумовими палицями приблизно три години, поки я не втратив свідомість. Коли я прийшов до тями, люди в балаклавах дали мені підготовлений ними текст і змусили прочитати його на камеру. Я реально усвідомлював загрозу життю в разі невиконання їхньої вимоги», — заявив Харченко.

Після запису відео Харченка перевели в інше приміщення, пристебнули кайданками до батареї і залишили ночувати. Вранці туди знову прийшли люди в балаклавах.

«З криками «Прощайся з життям!» вони наділи пакет на голову і затягнули пакет на горлі. Тримали доти, доки в мене не закінчилося повітря і я почав непритомніти. Ці тортури тривали кілька годин», — написав Харченко у свідченнях.

Після цього його перевели до спортзалу СБУ, де на той момент утримували близько ста російських військовополонених.

«Там нас годували один раз на день чотирма ложками каші зі склянкою води. Примушували лежати тільки на одному лівому боці, не давали перевернутися чи сісти. Також неодноразово били і не давали води», — стверджує Харченко.

Він пробув там до 16 квітня, поки його не привезли в будівлю Солом’янського суду Києва, який офіційно відправив його під варту.

У листопаді того ж року адвокат Віктор Кашпур подав заяву в Держбюро розслідувань про незаконне затримання Харченка і тортури. ДБР не відкрило кримінальної справи, але захисник домігся реєстрації провадження через суд. Але, за словами адвоката, ДБР не присвоїло Харченку статусу потерпілого і не вручило нікому підозр.

Держбюро не коментує це розслідування. На запит «Ґрат» ДБР не відповіло, пославшись на те, що ми не учасники судового процесу.

Адвокат Кашпур пізніше просив суд долучити до справи заяви свого клієнта про незаконне затримання і тортури.

Зізнання, яке зірвалося

7 серпня 2022 року поліцейські завели Харченка в прозорий бокс для підсудних в залу засідань Солом’янського суду Києва. Колегія з трьох суддів відкрила перше засідання у справі. 

Прокурор Микола Степін оголосив обвинувальний акт. Він звинуватив Харченка в тому, що той очолив окупаційну адміністрацію Димера. Слідство розцінило це як колабораційну діяльність частина 5 статті 111-1 Кримінального кодексу , за що передбачено від п’яти до десяти років позбавлення волі. 

Прокурор Степін додав: Харченко також «давав російським військовим інформацію про розташування особового складу Збройних сил України». Це слідство оцінило, як «несанкціоноване розповсюдження інформації про переміщення ЗСУ» частина 3 статті 114-2 Кримінального кодексу — ще тяжчий злочин, за що дають від восьми до дванадцяти років.

Олександр Харченко та його адвокат Павло Фасулакі, 4 жовтня 2022 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Суддя Сергій Агафонов запитав Харченка, чи визнає той провину.

— В обвинувальному акті там багато всього, — відповів обвинувачений (тут і далі це засідання цитується за виданням «Судовий репортер» — Ґ).

— Давайте так: визнаю, визнаю частково… — взявся допомагати суддя.

— Визнаю частково.

Адвокат Павло Фасулакі занервував і попросив оголосити перерву для спілкування з клієнтом. За його словами, їм потрібно узгодити позиції, бо на їхній останній зустрічі Харченко інакше оцінював свою провину.

Суддя Агафонов пішов назустріч. Адвокат підійшов до боксу пошепотітися з Харченком.

— Вину ти визнаєш?! Тебе ж не питають, возив ти гуманітарку чи ні, — долинали до журналістів уривки фраз адвоката. — Я пояснював тобі п’ятнадцять разів чи скільки? Раз десять… І що ти робиш?! Скажу начальнику СІЗО, щоб від росіян тебе забрали!

Після перерви Харченко оголосив, що передумав і не визнає провину повністю.

— Йому було невідомо, як він повинен був поводитися в інтересах своєї сім’ї і жителів Димера, коли 25 лютого рано вранці з’ясувалося, що в Димері перебувають російські війська, — сказав Фасулакі суддям. — Усе що вказано в обвинувальному акті є надуманим, перекручено, не відповідає суті обставин… Що мешканці Димера повинні були вживати, як діяти, беручи до уваги погрози російських військ?! Ніяких кримінальних злочинів він не скоював, а діяв в інтересах мешканців та під примусом військ Російської федерації.

Історія Мельника, розказана ним самим

Олександра Мельника заарештували через півроку після Харченка. 

Після звільнення Димера Мельник перебрався в рідне селище Буки на Черкащині та спокійно жив там, поки в жовтні 2022 року до нього не приїхала СБУ. Йому інкримінували колабораціонізм частина 5 статті 111-1 Кримінального кодексу . Слідство закидало Мельнику, що під час окупації він став заступником голови адміністрації Димера, а також очолив Димерський комбінат комунальних підприємств, який у народі називають «Комунхоз». 

Мельник своєї провини не визнавав, і на засіданні 18 січня 2024 року у Вишгородському райсуді Київської області виклав свою версію подій. Справу слухала одна суддя — Тетяна Шубочкіна.

Олександр Мельник у Вишгородськму суді Київської області, 1 грудня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

За словами Мельника, початок повномасштабної війни він зустрів у селі Лютіж. Останні роки він жив там, займався торгівлею і був виконробом на будівництвах.

Мельник стверджує, що після вторгнення росіян записався добровольцем у місцеву територіальну оборону, його підрозділ базувався в лісі між Києвом і Вишгородом. Якось він поскаржився товаришу по службі на позивний Душман, що в окупованому місті Іванків у нього залишилася теща і її потрібно забрати. Тоді Душман взявся йому допомогти і звів зі співробітниками СБУ, яким потрібні були розвідники на окупованій території.

«Вони провели для мене фотоознайомлення з російською військовою технікою, показали відомості про які машини їм потрібні, дали мені бінокль і ліхтарик. Командирам на нулі сказали, щоб мене пропускали в обидва боки, і я пішов із «Червоним хрестом» в окупацію», — розповідав на засіданні Мельник.

За його словами, дорога до Іванкова була закрита, тому він залишився в Димерській громаді і зайнявся волонтерською діяльністю. Розвозив продукти та ліки, допомагав мирним жителям евакуюватися через річку Ірпінь, а коли переходив через лінію фронту, повідомляв командирам тероборони про розташування російської військової техніки.

Мельник заперечує, що він і Харченко обіймали посади в окупаційній адміністрації. За його словами, вони тільки волонтерили, а з російськими військовими контактували, тільки коли їм потрібно було отримати дозвіл на проїзд у те чи інше село.

Мельник заперечує також і те, що був директором Димерського комбінату комунальних підприємств. Але визнає, що часто був біля цього підприємства, бо мешкав у приватному будинку, який знаходиться на території комбінату.

«Я нічого кримінального не робив, — виправдовувався Мельник. — Якщо сторона обвинувачення говорить про якісь створені росіянами «Комунхози» або адміністрації, то ні, повірте, там нічого не було створено взагалі. Їм це не потрібно було. Це війна. Це постійні ракети, бомби, вибухи. Постійно хтось на тебе направляє автомат, роздягають догола, штрикає ножем. Була така ситуація, і ніяких «Комунгоспів» там не було».

Свідки

Щоб довести провину підсудних, прокуратура використовувала відео Міноборони Росії, на яких Харченко закликає не боятися російських військових і стоїть на площі зі стопкою газет. За версією слідства, він роздавав випуск «Комсомольської правди» з проросійською агітацією. Правоохоронці знайшли пачки цих газет під час обшуку в селищній раді та використали на суді як речовий доказ.

Як свідків обвинувачення прокуратура викликала до суду кілька десятків жителів Димерської громади. Ключовими свідками були Андрій Сологуб та інші волонтери «Червоного хреста». Зокрема, вчителька початкових класів і депутатка Димерської сільради Марина Цапук. 

Вона розповіла в суді, що познайомилася з Мельником під час волонтерської роботи. І за її словами, перший час він чомусь приховував своє справжнє прізвище і представлявся Олександром Мельниченком.

Вони разом розвозили гуманітарну допомогу по різних селах до того, як громадою пішли чутки, що Мельник отримав посаду в окупаційній адміністрації. За словами Цапук, вже тоді Мельник домовлявся про перетин блокпостів з російськими військовими і в приватних бесідах говорив, що в селах потрібно призначити нових старост.

«Натякнув на те, щоб я стала. Але я відповіла, що я вчитель, я не маю стосунку до політики, тому я на себе це брати не буду. На що він мені сказав: «А що, якщо до тебе прийдуть з автоматом, як ти себе поведеш?». На що я сказала: «Двох смертей не буває», — свідчила Цапук.

Незабаром після тієї розмови вона зустріла Харченка, і він сам сказав їй, що став старостою, а Мельник — його заступником.

«Харченко не говорив про те, хто його призначив. Але сказав, що йому дуже кортіло посидіти в цьому кабінеті і випити чарчинку.. Наскільки я зрозуміла, Мельник пішов працювати на росіян, тому що він був дуже ображений на [українську] владу. Він один раз починав бізнес, інший, і нічого не виходило, а він хотів якось піднятися трішки», — розмірковувала Цапук про мотиви обвинувачених.

Олександр Харченко , 4 жовтня 2022 року. Фото: Олексій Арунян,Ґрати

Хоч вона й засуджує вибір Харченка, але водночас вдячна йому.

«Я депутат, але Харченко мене не здав російським військовим. Він говорив їм, що я вчитель, не лізу в політику, і щоб мене не чіпали. Тому росіяни ходили до всіх депутатів, а до мене не приходили, хоча чоловік у мене учасник АТО», — сказала Цапук.

В суді дали свідчення ще два волонтери «Червоного хреста»: Юлія Іваннікова-Кацімон і Володимир Хропун, які побували в полоні на заводі Viknaland. Вони пробули там до кінця березня 2022 року, а потім росіяни вивезли їх у Білорусь і звідти переправили в окупований Крим. Волонтери повернулися додому 9 квітня 2022 року в результаті обміну. 

На суді обидва свідчили, що Мельник перебував на Viknaland разом з російськими військовими. Але вони його не бачили, лише чули голос підсудного, коли їх привезли туди з зав’язаними очима.

«Росіяни завели мене на завод, і ми встали біля воріт поблизу колекторної. Військовослужбовець сказав: «Ви не бійтеся, ви побудете тут п’ять-сім днів, з вами нічого не буде. Мельник підійшов до мене з лівого боку і сказав: «Юля, не переживай, все буде добре». По голосу це був Олександр. Стверджувати я не можу, оскільки була з зав’язаними очима», — розповідала Юлія Іваннікова-Кацімон.

Володимир Хропун стверджував, що Мельник брав участь у його допиті. У той момент Хропун також був з зав’язаними очима. Мельник запитав його, чи знайомий він з братом лідера «Червоного хреста» Андрія Сологуба.

«Я відповів, що знаю тільки самого Андрія, брата я не знаю, тому що не жив у його селі. А з Андрієм познайомився вже під час окупації. Після цього мене вдарили в груди. Не знаю, хто точно це був: орки чи Мельник. Після цього допит закінчився і мене відвели в приміщення, в якому нас тримали майже тиждень», — розповів Хропун.

На суді він не приховував своєї неприязні до Мельника. 

— Цивілізований світ дає таким, як ви, привілеї, права. А таких, як ви, на жаль, тисячі. Ці суди будуть мільйон років йти, — сказав він підсудному.

— Краще відразу розстріляти, так? — відповів Мельник.

— Чесно скажу, так, — не стримав емоцій Хропун.

Фінальні дебати

На дебатах прокурори заявили, що вину підсудних повністю доведено. Вони попросили відправити Мельника і Харченка на 10 років у колонію за колабораціонізм. А Харченку призначити ще 12 років позбавлення волі за «розголошення інформації про ЗСУ».

Але самі підсудні та їхні адвокати наполягали, що всі звинувачення бездоказові. Захисники заперечували, що росіяни взагалі створювали в Димерській громаді окупаційну адміністрацію. Адвокати звертали увагу: Росія ніде публічно не заявляла про створення нових органів влади в Димері та не видавала наказів про призначення Харченка і Мельника.

«Усі свідки прямо вказують, що про обіймання посади моїм підзахисним їм відомо зі слів когось. Наприклад, що про це їм хтось сказав на прощі… Хотів би звернути увагу, що керівники окупаційних військ не представляли нікому з допитаних свідків мого підзахисного як заступника голови Димерської ради або директора комбінату», — заявив на дебатах адвокат Мельника Павло Хайтов.

Адвокат Павло Хайтов у Вишгородськму суді Київської області, 23 лютого 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

І Мельник, і Харченко наполягали, що тільки допомагали односельцям як волонтери. 

На суді над Харченком його версію підтвердили шість свідків захисту: жінки років 50-60 з Димера. Усі як одна розповіли, що Харченко роздавав гуманітарну допомогу, а про обіймання ним посад в адміністрації вони не чули. На суд свідки приїжджали разом з матір’ю Харченка. Найімовірніше, вони виступили на засіданні на її прохання. Директор школи і координатор «Червоного хреста» Андрій Сологуб сказав «Ґратам», що мати Харченка, зокрема, зверталася до його батька з проханням дати свідчення на користь Олександра, але той відмовився.

Харченко також назвав надуманими звинувачення проти нього в тому, що він повідомляв росіянам, де розміщуються українські війська. За його словами, він не міг здати українські позиції хоча б тому, що сам не знав, де вони розташовані, оскільки весь час був в окупації. Обвинувачений вважає, що прокуратура не навела жодного прикладу, коли і на кого саме він доніс росіянам.

«Може, треба когось конкретизувати? Наприклад, що Харченко здав Васю Пупкіна, а потім Васю Пупкіна забрали в полон. Або ми будемо писати абстракції, і за ці абстракції будемо людям по десять років навалювати?!» — злився підсудний на дебатах.

Його адвокат Віктор Кашпур звернув увагу: єдиним доказом того, що Харченко здавав українські позиції, були свідчення полоненого з Viknaland, автомеханіка Юрія Волинця. На суді він, зокрема, повідомив, як один з російських солдатів при ньому сказав, що «голова дав позиції ЗСУ в селі Лютіж». Адвокат Кашпур зазначив, що, по-перше, свідок достеменно не знає, про якого голову йшлося, і лише припустив, що росіяни мали на увазі Харченка. А, по-друге, стаття про «несанкціоноване поширення інформації про ЗСУ» набула чинності лише 27 березня 2022 року, до того, як Волинець підслухав розмову російських військових. А закон зворотної сили не має.

В останньому слові і Харченко, і Мельник просили суддів їх виправдати.

«Ми на окупованій території ставили собі за мету допомагати місцевим жителям. Нам потрібно було якось виживати, — запевняв суддів Харченко. — З російськими військовими ми почали говорити за гуманітарну допомогу, бо нам зробили пропозицію, від якої ми не могли відмовитися. Нам сказали, що якщо ми не будемо з ними співпрацювати, то вони розбомблять нам будинки. Я нікому не завдав шкоди. Так, роздавав гуманітарну допомогу, намагалися якось вижити. Себе винним не вважаю». 

Вердикт Мельнику

4 березня 2024 року, зал засідань Вишгородського суду. Двоє чоловіків у камуфляжі чекають на оголошення вироку Мельнику на лавках для слухачів. Це оперативники СБУ, які затримували обвинуваченого, і тепер прийшли подивитися на результат своєї роботи.

У залі з’являється суддя Тетяна Шубочкіна й оголошує рішення. Суд дійшов висновку, що свідчення численних свідків підтверджують вину Мельника, а слова самого обвинуваченого слід оцінювати критично. На думку Шубочкіної, його заяви суперечать свідченням більшості свідків і «спрямовані на введення суду в оману, щоб уникнути відповідальності». Суддя визнає, що в справі справді немає письмових доказів, що в Димері було створено окупаційну адміністрацію. Але, на думку судді, свідчення свідків «підтверджують формальне створення управлінських органів».

Олександр Мельник у Вишгородськму суді Київської області, 1 грудня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Шубочкіна оголосила, що Мельника потрібно ізолювати від суспільства, «з огляду на воєнний стан, особливу небезпеку кримінального правопорушення та підвищений інтерес суспільства і ЗМІ до цієї категорії злочинів».

Суддя визнала Мельника винним і призначила сім років позбавлення волі — на три менше, ніж просила прокуратура.

Підсудний спокійно вислуховував вирок. Після засідання він заявив, що вердикт несправедливий, але він був до цього готовий.

«Це ж СБУ веде, а вони беззаконня творять, — сказав мені Мельник перед тим, як його виведуть з зали суду, і кивнув на оперативників, — Он один стоїть, ось другий. Різниці немає, що п’ять років, що сім, що десять, що п’ятнадцять. Якщо людина винна, вона має понести покарання. А якщо невинна, яка різниця скільки дали? Зараз з цією владою, я думаю, буде покінчено. Прийде щось нове, якісь нові люди з новими мізками, і все буде вирішуватися по-іншому».

Мрії про обмін

Рівно через два тижні голова суддівської колегії Солом’янського суду Києва Сергій Агафонов оголосив вирок Олександру Харченку.

Як і у випадку з Мельником, судді вирішили, що свідки підтвердили провину Харченка в колабораціонізмі.

Колегія «відкинула аргумент захисту» про те, що підсудний просто допомагав людям. Судді вказали, що селищний голова Підкурганний теж роздавав гуманітарну допомогу, але Харченко йому не сприяв. Це, на їхню думку, підтверджує, що його справжньою метою була не турбота про людей, а роздача продуктів саме від ворожих військ.

Колегія Солом’янському суду Києва оголошує вирок Олександру Харченку, 18 березня 2024 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Суд також визнав доведеною провину Харченка і в другому злочині — незаконному поширенні інформації про українські війська. Судді обґрунтували це свідченнями полоненого з Viknaland, автомеханіка Юрія Волинця. Щодо заяви Харченка про незаконне затримання і тортури, суд висловився, що «не вбачає процесуальних порушень під час досудового розслідування».

Суддя Агафонов визнав Харченка винним і засудив до 9 років колонії з конфіскацією майна за колабораціонізм і до 8 років — за поширення інформації про ЗСУ. Загалом підсудний має провести в колонії 9 років, оскільки, за законом, більший термін поглинає менший.

«Я думав, що менше буде», — зізнався мені засмучений Харченко. 

Поки що вироки Харченку і Мельнику не набули чинності. У них є право на апеляцію, яким вони збираються скористатися. 

Харченко також подав заяву на участь в обміні полоненими з Росією. Наостанок я уточнив, чому він ухвалив таке рішення.

«А що мені робити тут, в Україні? Не бачу жодного сенсу тут залишатися», — сказав він, поки поліцейські заковували його в наручники, щоб відвезти назад в ізолятор.

Зараз Харченко і Мельник перебувають у Лук’янівському СІЗО. Київський апеляційний суд почне розглядати їхні скарги на вирок у вересні.